І почав оповідати з жаром про те, що чув і видів. Мала хатина наповнилася людьми збитими, скатованими, що конали, маючи одно бажання: волі. Зойки і стони добувалися з усіх углів, а могутній подув гніву і мести хитав хатою, як буря деревом в лісі.
Груди підносилися щораз вище, серця живіше били. Зіниці дітей більшали, мов хотіли би відбити в собі цілий світ з усім тим, чого не бачили й не могли побачити.
Нараз: "Мамо, хтось іде!" — відозвався хлопчина і припав до рамен батька.
Тихо...
— Тобі причулося, дитино, — сказала мама.
— То хтось вулицею йшов.
— Заслони вікно, най не дивляться погані очі.
— Краще сядь собі в кут, там тебе не побачать.
Послухав, посунувся, але спокою не мав. Щось тривожного, незвіеного ходило попід хату. Не кидали куті на стелю, діти не квокали в сіні, згасили скоро лампу й на-потемки сиділи.' Оповідав їй про свою неволю, як терпів і нудьгував, поки дійшов до такого, що або вирвешся з того гробу, або зробиш собі смерть. Нині при святій вечері менше на них вважали, сторожі більше випили, як звичайно, і тепер він тут, коло неї.
Змарніла ти мені, небого, зжурилася, — говорив, гладячи ц рукою по обличчю, а голосом по серці. — Не журися, якось воно буде.
А вона замість слів добула сльози. 7— Відсвяткую та й за кордон. А там — шукай вітра в оді. Чи на фільварку якім наймуся, чи при фабриці, вже Дам собі раду. З весною піди до нашого Михайла, най ому поле найме. Нині землі кожний потребує, то запла-тть> а Михайло нашої кривди не схоче. Скажеш, най на
ставищу пшеницю посіє, а жито на середній, буде як шу-вар. Товару не продавай. Може, Бог дасть, що прийде нове право, і я верну, а тоді, знаєш, як трудно без худібки.
Говорили, а час ішов. Вже й ніч минула. Надворі втихло, зорі висипалися на небі, як вівці з кошари. Крізь вікно видно дерева, інеєм осріблені, і дорогу, добре виїжджену, здовж села, як випраний рушник, простерту. При дорозі стоять хати з снігом на стріхах і освітленими вікнами дивляться на церкву на горбку між липами. З деяких куриться дим. Так подобають на газдів в білих шапках з люльками в роті, що йдуть до церкви на всеношну. Чути, як з подвір'я на подвір'я хтось перебіжить, скрипнуть ворота, забрешуть пси. То від сусідів носили до панотця вечерю, то Іван вертає від Софії, а Микита Грім, перший в селі пияк, вертає з корчми і трафити до хати не може. Впав перед кузнею — колядує. На другім кінці села співають...
♦
— Хтось йде! Чуєш?
— Чую. Подивися до вікна, може, пізнаєш хто. Встромила голову в віконце.
— Соцький і кількох чоловіків. Христе Боже!
— Не кричи. Двері замкнула?
— Замкнула. Матінко свята, многотерпелива, зглянься на нас та на наші діти.
— Не заводи. Як прийдуть, то скажи, що вночі хлопів до хати не пускаєш. Зрозуміла?
— Розумію. Ох, доле моя нещаслива. За що ж ти мене так страшенно караєш? Ох, доле!
— Не кричи, кажу, бо дітей збудиш. Чуєш, гримають, йди до дверей.
До дверей хтось справді застукав палицею тричі, як свати.
Жінка насилу промовила: "Хто там?"
— То я, соцький, відчиніть!
— Я сама в хаті і хлопів по ночі не пускаю, — відповіла, набираючи відваги.
Під дверима залунав регіт.
— А дивіть, яка свята! А той, що з вами цілий вечір сидить, не хлоп? Ха, ха, ха!
Мовчала.
— Не відчиняй, — приказує чоловік. — Най розбивають. — Сотки гадок перебігли йому по голові.
— Приказую вам відчинити іменем закону! — повторив з урядовою повагою соцький.
— А я вам, добрі люди, кажу, що по ночах хлопів не пускаю, прийдіть по дневі, а тепер мені дітей не страхайте.
— То не є жадні хлопи, то є урядові особи, розумієш, дурна бабо? А як ти нас по-доброму не пустиш, то ми силою увійдемо, бо громада не може укривати острожника...
її немов хто довбнею вдарив.
— Острожник!
— Стрібуйте, — відповів обиджений. — Я вас привітаю, як злодіїв, що вночі лізуть до чужої хати.
— А, вітаємо вас, Сидоре, зі святами. Бачите, ми кажемо, що хочемо з вами побалакати, а ваша жінка не хоче нас пустити! З урядовим ділом приходимо. Пустіть!
— Не пускай, не пускай! — благала, припадаючи до нього.
— А що ж? Коміном вилізу чи як? Бачиш, що обступили хату. Мушу вийти.
— Ну? — наставав соцький, — пустите нас чи ні?
— Відпустіть перше своїх людей.
Перед порогом почувся шепіт, а там сніг захрустів під ногами.
Чути було, як кілька хлопів перейшло подвір'я і як відчинили і замкнули ворота...
Сидір підперезався і наложив шапку.
— Не йди. Послухай мене, не йди! — благала жінка, чіпаючися його ніг. — Не йди!
Відсунув її легко й відчинив двері...
Хвилину стояли мовчки. Один в дверях, а другий на стежці перед хатою. Сидір широкоплечий, гордий, з очима, з котрих сипляться іскри, соцький скулений, несмілий, як винуватець, палицею по снігу пише.
— То ви по мене, як по душогуба прийшли? — сказав Гордо Сидір і чекав відповіді.
Соцький мовчить.
— Як Юда Христа хочете мене урядові віддати, мене, що був вашим голосом і вашими устами, що волі і землі хотів для вас і для дітей ваших! За тоє облавою йдете на мене, як на дикого звіра?
Гнів розпирав йому груди.
— Чи я скривдив кого хоч на волос в громаді, кажіть! Жаль підступив йому до горла й давив так, що говорити не міг. Соцький відповів повірно.
— Ніхто того не каже. Кожна дитина посвідчить, що ви були чесний господар і добрий сусід.
— То чого ж хочете від мене? Чому поночі нападаєте на мене?
— Бо таке право, Сидоре, таке право. Ви ж самі знаєте, що втікача вкривати невільно, бо за то тяжко карають.
— А через що втікає, того ви не хочете знати?
— То друга річ. Ми тому не винні.
— А хто ж, я?
— І не ви. Бог святий знає хто.
— Бог?.. Ваш дурний розум. Замість допомоги мені, замість всі стати за одного, як я стояв за всіх, як гончі собаки травите мене, підлі.
— Не сердьтеся, Сидоре. Таж ви знаєте, що робимо не з доброї волі. Власть каже.
— Хай собі каже, що хоче, а я вам ось що скажу. Ідіть ви собі додому та спіть спокійно, а завтра мене в селі не буде. Добре?
Соцький мовчав, боявся відповісти.
— Ну, як же? Кажіть.
— Так не можна.
— Не можна?
— Ні. Люди знають, донесуть до уряду, і буде біда. Збирайтеся і ходіть з нами до волості, як вам Бог милосердний раз поміг утечі, то, може, і другий раз поможе. Збирайтеся!