А ще пан учений, благородний, а каже "тут не богадільня". А куди чоловікові діватись, подумав би... Адже Карме-люк тут добув хороби. Он батько у жида тільки місяць робив, а і то, коли лежав хорий, так той присилав йому грошей на ліки. Так той — жид і грошей у нього не стільки, як у заводчика, а сей же багатий, чого ж йому не полікувати чоловіка?.." — Такі думки ріем плинули в розпаленій голові Миколки одна за другою, і він боляче, напружено думав, силкуючись знайти відповідь власним розумом на всі сі пекучі, старі, як світ, а для нього нові питання. ~
Замисленого Миколку заставив прочуматись незвичайний гомін і рух на заводському дворі. Вся левада заводу була запружена робітниками, котрі валом валили із майстерень, купчились тут на леваді, хвилювались і голосно гомоніли. Видно було, що скоїлось щось надзвичайне. Миколка хутко попрямував до гуртка і почав протискуватись усередину, але зробити се йому, невеличкому хлопцеві, було не так легко. Люди щільно стояли один біля одного і не пропускали. Чорні, з запітнілими мокрими лицями, вони тяглись самі всі туди, до середини, де щось і хтось-то говорив, звідки вчувались іноді тільки окремі вигуки.— 3 нас глузують, нас за людей не лічуть... ми потребуєм... і т. ін.
Миколка нічого не.розумів. Голова йому запаморочилась від усього, що він бачив і чув сьогодні. Допоміг Миколці Климко.
— Миколка, ти не бачив? — запитав він, сіпнувши Ми-колку за рукав.
— Що?
— Хлопця пораненого.
— Ні, а де він?
— Уже до лікарні знесли... На стругальному знівечило. Так, брат, і. одшматувало обидві руки — страсть.
— Товариші! Я хочу говорити,— гукнув хтось —дуже голосно з середини гурту.
— На трибуну! — гукнув хтось шуткуючи.
— На трибуну! — загукало разом декілька чоловік уже серйозно.
Через деякий час трибуна знайшлась і на ній з'явився білявенький молодий парняга у робочій блузі.
— Цурка! браво, браво! — загукало разом декілька голосів.
Той, кого звали Цуркою, повів очима поверх голови слухачів і почав...
— Товариші! Два місяці поперед, коли ми ставали на роботу після страйку, котрий був завдяки такому ж випадкові, як і сьогодні, у нас, між іншими умовами, хазяїнам-підприємцям була виставлена умова ґіоліпшити загороди біля станків. Хазяїни згодились і обіцяли через два тижні зробити все, але пройшло з того часу уже два місяці, а з наших домагань ні одного не виконано.
— Еге, жди від них, анцихристів,— додав хтось з гурту.
— І от, як бачите, товариші,— говорив Цурка,— знову нашому братові рвуть руки, калічать і нівечать його. Хазяїнам нашим, очевидячки, мало того, що вони видавлюють з нас увесь сік життя довгими часами праці, малими розцінками, штрапами і т. ін... вони ще нас калічать і роблять старцями на все життя. Скаліченому зараз хлопцеві тільки п'ятнадцять років...
— Чуєте, товариші? П'ятнадцять років, а він уже каліка... Він не має обох рук... Куди в|н піде, що буде робити? А попереду ж у нього ще ціле життя. Життя без щастя, без утіхи, без жодної краплини радощів... Товариші, невже ми і надалі будемо мовчки дивитись на сі глузування з нашої долі, з нашого життя? Невже ми не зможем сказати властно і гордо нашим хазяїнам-капіталістам: — Годі!.. Ми живі люди і требуем, щоб з нами поводились, як з живими... Чуєте, товариші! Требуем, а не прохаєм!
Його молодий і гучний голос линув гордо і властно і, хвилюючись в гарячому повітрі, плавав над тисячами голів, електризуючи увесь гурт людей.
— Требуем! Требуем! — загули всі навкруги. Вони, наелектризовані промовою оратора, обурено хвилювались і гомоніли.
— Досить з них!.. Напились нашої крові!.. Пора!.. Ми їм покажем! і т. ін.,— вчувалися вигуки з гурту.
А південне сонце пекло гаряче, нещадно, наче бажало передати увесь свій вогонь купці сих скривджених, збентежених людей, щоб вони, натхненні тим святим вогнем, піднеслись духом, воскресли і заговорили з своїми гнітителями так, як повинно говорити живим...
— І от, товариші, я пропоную зробити таку постанову,— говорив далі Цурка,— вибрати декілька представників од усіх робітників і послати до адміністрації заводу, які повинні домагатись від них виконання всіх їхніх обіцянок. Себто: зменшення робочого часу, збільшення розцінки, огороди біля усіх станків і машин, відкриття школи для дітей робітників, поліпшення лікарні і зміни лікаря. Поліпшення вентиляції по всіх майстернях, знищення штрапів і трусів біля воріт. А також вимагати піввічливого відношення адміністрації до робітників.
— Чи згодні, товариші, на се? Згодні! Добре! — гукали всі разом.
— То я пропоную товаришам вибрати представників. Але ще не все, товариші!.. Окрім того доручення, представникам треба зауважити, щоб вони заявили там: що доки всі наші домагання не будуть виконані, ні один з нас на роботу не прийде!..
— Чи згодні, товариші, на се?!.
— Згода, згода!..
— Ну, коли так, обирайте представників!..
Через декілька часу представники були вибрані і робітт ники, злі, обурені, з бойовим настроєм, чорною лавою посунули геть з заводу. Завод став і завмер... І дивно було дивитись на се величезне мертве чудовище, життя якого разом в одну хвилину було зупинено. Ще декілька часу назад, дивлячись, як тут кипіла робота, як се чудовище держало біля себе в рабстві декілька тисяч людей, не даючи їм ні хвилини жити своїм вільним життям, не даючи навіть думати ні про віщо, опріч послуг для нього, здавалось, що раб чоловік... що власть свою він, яко розумна істота, загубив уже навіки і тепер живе і ворушиться не сам, не по своїй волі, а тільки по наказу сього мертвого автомата-властителя... Але стрепенувся чоловік, розігнув свою спину, зігнену мимохіть, підняв гордо голову, і полетіло шкереберть все, що до того часу володіло ним, панувало над ним...
Ні! жив ще чоловік, не раб він, ні...
Чорна лава, з декількох тисяч робітничих тіл, разом висунулась з заводу і запружила всю заводську вулицю, площу і леваду, що відділяла завод від города. Хвилюючись, лава посунулась туди ген за город, де видко було здалеку і високі будинки, і пишні садки... Вона сунулась і хвилювалась, захоплюючи все більше і більше місця собою. Дивлячись на сю хвилюючу лаву, здавалось, що ось вона зараз тільки дійде до города, бурхне на нього і всі будинки, палаци і вся розкіш, що була здобута власниками капіталу чужою працею, упаде і розсиплеться на дріб'язок, під напруженням сієї лави-хвилі робочого бурливого моря. Але хвиля тихо всувалась в город і розпливалась по вуличках все більше і більше і нарешті зовсім розплилась... Не прийшов, знать, час бурхнути хвилі.