За п'ять хвилин дванадцята

Страница 2 из 2

Багряный Иван

А колони йдуть і йдуть. І несуть не побідні прапори,— несуть свою пісню. Несуть її як єдиний трофей, здобутий в п'ятирічних боях невідомо за що на цілім континенті і в пісках далекого Марокко... І на урвищах Кавказу... І в межигір'ях Балкану... І на пекучих шляхах Італії…

А-х… А-і…А-і-а-а!..

Місто не приймає скарги, і вона апелює до грудей інсургента...

Раптом — дзвінок на партері. Потім в коридорі, добуваючись знизу… [Він] напинається, як струна, витягає пістоля і, звіривши, стромляє за пас. "Зараз, здається, буде розігруватись фінальна сцена в його трагедії… І один з дрібних епізодів у цілій цій велетенській світовій мелодрамі"А-і… А-і... А-а!.." — повзе по вулиці. [Він] думає про Любу… Думає про блакитний Амур і про Ворсклу… "Де то вона зараз, Люба тобто?.."*

Рипнули двері в коридорі і прошелестіли кроки вниз по сходах. То господиня — старенька і печальна матуся — пішла відчиняти. [Він] уявляє, як вона потерплими ногами йде вниз, тримаючи руку на грудях... Хорватські матері такі ж, як і скрізь,— печальні і зосереджені в своєму горі, стоїчні в своєму терпінні.

Тиша летить зі дзвоном. То кров гуготить у скронях, кваплячись прожить недожите в шаленому ритмі…

Ніякої трагедії не було.

Пошелестіли кроки нагору — одні м'які і тихі, другі тяжкі, скрадливі, в кова: них чоботях... Рипнули і затріснулись двері в коридорі... Поцілунки… Шепіт... І буйний материнський плач за стіною.

Він перекладає пістоля назад до кишені і повертається до вікна. То забіг далебі син-усташ... Один син — усташ. А другий син — інсургент у Дражі Михайловича... Теж забігав на смерканні, нишком... А третій син — у в'язниці... І він [...] також тут до комплекту,— інсургент з далекої і невідомої України…А над всіма мати — б'ється, як чайка, і сходить сльозами...

[Він] слухає, як шумлять верховіття дерев під вікном, збурені тихеньким вітром, і вже не бачить вулиці. Вчувається йому, що це сосни шумлять на узгір'ях Карпат... Чи десь на слобожанських розпуттях.. "Гей ви, сосни мої,— азіатський край!.." Хто це сказав? Ага, Хвильовий. Чи знають вони, чи знає та мати за стіною, що був такий Хвильовий, що був такий інсургент, і що то він і про неї, і про її мятежних синів сказав трагічну і велику правду.** І про матерів усіх тих, що внизу там — що співають з нудьги і несуть крізь сполохи і смерть невідомо куди й пощо своє одуріле серце, крізь хаос страхітливих зрушень матерії.

[Він] хапає повітря. Він, як і ті комашки внизу, радий з темряви і хоче надихатись цеї ночі, бо невідомо, що буде завтра. Скоро вдарить дванадцята година, по якій, можливо, прийде мить непередбачених катастроф.

Пісня на вулиці то завмирає, то наростає знову. І так само то затихає, то вибухає з новою силою плач за стіною. Так ридає, либонь, ціле місто. Так ридає, либонь, цілий світ...

Скільки в цій хаті нагромаджено динаміту!

Скільки в цім притихлім і понурім місті нагромаджено динаміту!..