За мурами

Страница 5 из 6

Васильченко Степан

А внизу уже біжить друга тінь, простягаючи руки.

— Дувид! Дувид! — з страхом, розпачем, з болем кричала стара Сура й летіла до води, як птах; лишаючись іззаду, маяла й тріпалась її одіж.

Минула хвилина.

Із води обізвався до Сури сердитий, а спокійний голос Дувида.

Соня схилила на лутку голову, випустила мою руку й безнадійно заплакала.

Світає. Стомлений ніччю без сну, лагодюсь спати. Застукало щось у двері.

— Ви не спите ще? — чую стурбований і заклопотаний голос Дувида. Здається, що про все недавнє забув він.

— Ні, а що? — підвожусь із неспокоєм од подушки.

— Соня десь ділась!.. Ходімо шукати — прошу вас.

— От нещастя! — одягаюсь нашвидку.

Обдивились двір, шукали над водою, придивлялись, гукали. Зійшло сонце — не знайшли.

Немає день. Немає й другий. Ходить Дувид, зблід. За ним назирці — мати, суха й біла як мармур.

Ходить, стиха умовляє, питає про щось, як хвору дитину.

Боїться, щоб собі не заподіяв чого.

Розпитували, слали телеграму до родичів, у річці шукали — немає й сліду.

— Їй одна дорога, а за нею — десять,— гомоніли люди.

А Давида картало каяття.

— Коли б тільки жива знайшлася!.. Ах, коли б жива!.. Бог з нею: що схоче, те й зроблю... дам їй дозвіл — хай їде, куди хоче... Все уволю: дам їй розлучне писання...

В хаті й на подвір’ї завжди тихо-тихо, смутно. Ходять, як привиди, син і мати, стиха тупає по мостині, пораючись, Христя. Скажеш слово — замирає... І відразу, вертаючись раз до двору, застаю надзвичайний гармидер, крик, галас.

В кімнатах і на подвір’ї метушились жиди мало не з усього міста. Червоні, схвильовані, з чудним блиском в очах, вони махали руками, мов докоряли комусь, сварились, погрожували кудись руками, нахвалялись.

В гурті одзкачається лице Дувида, бліде, задумане. Глянув на мене — як не впізнав. До його товпляться, щось кричать, чогось вимагають.

І одповідає стара Сура — висока, струнка: голос спокійний, проте гострий і міцний як криця. А старі очі надзвичайно одмолоділи, запалавши погордою й гнівом.

Тута ж визирали обличчя декого із селян і міщан.

Один із них — кривий кравець Артем, найближчий наш сусіда — зітхнув і став одходити з гурту до своєї хати.

— Отак,— кивнув він мені на ходу головою,— не буде вже Соні — буде раба божа Катерина! — І крізь навіяний смуток просяяла в його очах тиха радість.

Сонячний день, жаркий, запашний — наостанку травня. В місті — гомін, радісна метушня: "повели вихрещувати жидівку". Міщани, міська інтелігенція, діти — всі весело поспішали до церкви, як на диво, а в церкві палали серед ясної днини свічі й співала півча. Повагом, чудно поблискуючи очима, одправляв священик таїнство: тут на людських очах мала одмінятися душа людини. На всіх обличчях радість і якесь таємне задоволення — це ж нам навіки, без вороття скоряється кров чужинця!.. І очі сяють лагідно, привітно.

Коли після одправи верталась Соня з хрещеними батьками із міської інтелігенції до батющиного дому, я спромігся зазирнути їй в лице. Не вгадати — чи справді почувала вона себе тепер чистою од усякого бруду, чи вабило й турбувало її нове життя, тільки на лиці помітно було глибоку одміну. Ласкаво, щиро гомоніли до неї куми, батюшка, вона привітно осміхалась їм, кивала головою, думаючи якісь свої і радісні, й турботні думи. І сяяло лице далекою, ясною, як небо, усмішкою.

Радісно палило сонце. Цвіли акації й пахли.

Гурт людей ішов за Сонею.

— А як тая ж голубонька біла! — шептали баби позаду.

* * *

Одчиняючи вдома мені двері, аж захлиналась — ридала наймичка Христя, утираючи наплакані очі рукавом брудної, як ганчірка, кофточки — недоноска старої Сури.

— Що сталося, Христе?

Христя близько нахилила до мене лице з червоними од сліз очима й таємнично, стиха промовила:

— Жиди моляться... і хазяїн, і хазяйка... Ой як же хороше моляться... та плачуть, та рвуть на собі волосся... та...— Христя од сліз замовкла, затулившись рукавом.

Справді, без тривоги не можна було слухати ції молитви-плачу. Причитували щось то Сура, то Дувид по одному, далі разом починали співати-голосити, як поривання осінньої бурі, як тужний крик якогось невідомого звіра.

Промайнула сінцями Сура: лице, уші палахкотіли, а очі сяяли у вінках із сліз, як в алмазах. Було дивно, що якої туги було треба на неї, щоб до червоного розпалити цей білий, сухий мармур, та якого огню треба було, щоб скувати на старих очах ці блискучі скалки-сльози!..

Широкими хвилями огортав усього незвичайний настрій. У цій бурі чужої туги відчувалися сльози не однієї людини — відчувався могучий, стихійний крик цілого народу, який гине, якого зраджують, якого кривдять.

Кидають кревні на чужині в тяжку годину, кидають рідні, кидає викоханий, випещений цвіт його. Мов вітром його зносить. Рве квітку за квіткою і несе, й несе...

І ось тепер, на очах, погас в одному серцеві огонь любові до рідного народу, навіки погас...

...Стоїть Христя коло дверей,— затруджена молодість, невмита краса в лахміттях, довічна темная неволя. Стоїть, заздрить — сльози застигли в очах:

— Ой, коли б же я, коли б я вміла так молитись!..

А я спинивсь та й думаю:

"Мабуть, піду я од тебе, Дувиде: немає коло тебе Соні — не буде радощів твоєму дому. А довіку буде все нудьга та задума. А що того суму, а що того жалю-жалю — безпорадного, нерозважного, німого! А як почуєш, що за ту кривду та скується їй між чужинцями ще й доля щаслива, то, може, й зів’янеш на тому жалі.

Е... прощавай, Дувиде".

Притихла неволя. Мріється їй щось; крізь смуток осміхається із-за грат вечірній красі.

Стою у затінку край вікна, крадькома дивлюсь за грати. Перед очима — нема вже красеня города: здавалось — згорів, і з-під попелу, спускаючись з гір, немов з неба, безліччю жарин жевріла велетенська пожарина, срібною тканкою — туманом покрита; а над нею — темна ніч з далекими зорями, весняна, свіжа, дихає пахощами, вабить, студить, мов продимає жарини.

Нило моє серце із самого рану, а тепер горить... Прийшла звістка з волі, що в рідному краї за довгі роки неволі вперше вільно вдарили в дзвін, будячи од вікового сну заколиханий неволею край. Блукаючи по світах, скільки марив я про це в самотині, скільки разів займалася надія й знову гасла, скільки було й сподіванок і зневір’я, і коли ось прийшло свято, мене немає там... І таким забутим і самотнім почуваю себе за гратами, і гірка мені самотина тепер. Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї, так хочеться, до сліз, до болю, хоч один камінчик, хоч цеглинку покласти крадькома, нікому невідомому, на те нове велике будування, а коли не збагну, то хоч осторонь стояти,— може, треба буде кому пити подати, коли за роботою його згага пектиме.