Єї ручки то білі крильця голубки. Єї ніжки то дві рибці срібнолускі. Се на молоці піна, на сонці лелія! А ти мершя проти цвіту!
Коби Штефан не покійник, то було би кому на цю піну дути, цю лелію леліяти!"
Єленка перебралася і у вікна поглянула:
"Коби мене тепер мій Штефан видів, гай-гай!
— Ото раз файну Штефаниху маю,— сказав би наретельно.
Або вхопив би на руки та й колисав би, єк малу дитину.
Або до серця притулив би.
Або танцював би, мене обертаючи.
Або на долоні носив би.
Або... ей, де ж я годна тото відгадати, як мій Штефан мене по шлюбі гостив би?.."
Наймити приспособили фіру так, аби ґазда з ґаздинею сиділи насередині, як на подушках м'ягоньких.
Дід обіздрів віз і коні та й крикнув на наймитів, аби з комори колачі повиносили.
Наймити повні бесаги колачів на возі примістили, а дід поправив собі шовкову хусточку на шиї і відчинив хатні двері та й на порозі радувався і проповідав: "Ой шо ж бо це за молодичка, шо за горличка? Я цю горличку піймаю та й у пазуху сховаю. Але ше заки шо буде, поїдемо, Єленко, до дєді, до нені подякувати за весілєчко, за годованєчко, за вихованєчко із маленької лялечки до білявенької ярочки, а від ярочки до молодички".
Єленка вийшла за дідом, а наймити усадовили їх на красних ліжниках серед воза, як лебедів на високому гнізді. Віз полетів дорогою через село, а дід обіймив Єленку попід пахи, отік аби не впала з ліжників, та й аби село виділо, що ґазда молоду ґаздиню шанує і обедуе, та й аби ніхто другий не оббирався її за приятеля та й йому життя не пересобачував.
Березинами та толоками овечки ставали і дивилися на багацький віз, на багацьку пару, на багацькі коні.
Дівчата лишали маржину і бігли ід дорозі та й, накивуючи пальчиками, покривлювалися дідові й співали:
А хотів-ес, старий діду, любити Єлену, Було собі посадити в городочьку лену.
Вівчарики штрикали через купиння і співали проти гордовитої Єленки:
Чорти тебе сотали би з твоєв одиницев, Не городи перелази яловов драницев. А я скочу, перескочу, та й не докинуси, На богацьку одиницу та й не подивлюси/
Гримнули кіньми під Мочернаковими стіньми. Вийшли дедя та й неня від доньки та й від зятя колачі відобрати, молоденьку молодичку пообзирати, зятя похвалити.
Фуркнула з воза Єленка і дзоркнула чобітками на грегіт-ному подвір'ю та й, не зволяючи себе оглядати, побігла в хату.
Мотрюк передавав колачі і дякував грешними словами дєдеві та й нені за подругу годну, за красу із роду, за невидану вроду, за біляве личко і медіну нічку.
В хаті столи вгинаються.
Мочернаків рід не міститься в хаті. Танцює коло Мотрюка та заговорює його облесними словами, але ніхто не вакається йому тикати, як сватам звичай. Мочернаки, звертаючись до нього, кличуть його хоть: бадічку Йване, хоть: зятю наш дорогенький!
Посадили його під образи перед повними мисками та й просили харчувати красними словами.
Але Мотрюк не докинувся ні м'ясів, ні начинок, ні масних борщів, бо знав свій порядок і ждав на Єленку.
Мочернаки відгадали його волю й увели в хату Єленку та посадили її за стіл ліворуч коло ґазди свого.
Єленка зумівалася, чого її межи гістьми сідати, коли вона у себе дома.
— Бо бадічка Йван без тебе лижки не підоймуть,— казали ґазди.
— Бо любість у парі ходит, у парі пропочиває та й у парі харчує,— казали ґаздині.
Єленка, опинившися коло свого ґазди, розбезпечилася серед великого свого роду і, забуваючи на всі ненині науки, промовила перший р$з до ґазди свого: "Харчуйте, дєдику, як дома!"
Гості видивилися, а Мочерначка поправляла доньку:
— Лиши дєдика, молодице, ти тепер пантруй ґазду свого, а твого дєдика я сама собі упрошу, бо я йому ґаздиня.
Але Єленка не подавалася:
— Ви, нене, гадаєте, що я нашого дєдю прошу, а я прошу Штефанового дєдю, ану, харчуйте, дєдю, як дома!
Гості вмішалися:
— Бадічка Іван, молодичко, це тобі ґазда приходит, не дєдя, коби здорові були!
Мочерначка упевнювала гостей, що її донька за своїм дєдем пропадає та й тому кличе дєдем бадічку Івана, бо і за ним пропадає.
Мочернак нахмурився під сивим волосом і посміхнувся та й лагодив доньчину ошибку.
— Не перечте, любі гості, челідині, бо вона найборше знає, хто буде дєдем!
— Таки так, ґаздиня має зараз знати, чи єї ґазда буде дєдем,— потвердили гості.
Мотрюк чув, що очі всіх гостей на його тварі шукають стиду, як бджілки цвіту, але знав, що його червонаве лице більше не почервоніє, і, сягаючи за начинкою, розповідав, як жінка злісногб по весіллю кликала свого мужа татком та й добре вгадала, бо за півроку справляв хрестини.
Челядь дивувалася злісній, а ґазди її хвалили.
Єленка скористала з того, що ввесь стіл зайнявся злісною, схилилася і низом попід стіл висовгалася, як ласичка, та й вибігла з хати.
Мочернаки сердилися, але всередині, а до гостей говорили:
— Отік забагла чогось наша молодичка та й скочила у комору.
Ґаздині притакували сему здогадові й шепотом собі дошіптували, що Єленка дуже бліда, а під очима сині круги має.
То порушило присадкуватого та плечистого і на грудях щетиною порослого Леся, з роду Мочернаків, якого в селі звали з діда-прадіда Полонинським через то, що жив у верхах під полониною, а може, через то, що на полонинах пускав кров маржині, а поза очі звали Смажьиком, мабуть, через то, що також з діда-прадіда смажив ліки із зілля та смоли і воску і дуже помагав маржині, а може, й через то, що в будень ходив у чорній сорочці, пересмаженій у маслі і на сонці. Полонинами привик він просто і голосно говорити та й головою так потрясати, що весь сивий волос закривав йому чоло й очі. Він зацікавився дуже, чи Мотрюк від нього старший, чи молодший та й чому ще не посивів.
Мотрюк обминув те запитання усмішкою та й увагою, що най би вороги їх старілися та й сивіли, а вони ще мають час.
Ґаздині поясняли, що бадічка Іван, коби здорові, є білявенькі з роду та й тому не посивіють, а Лесь Полонинський не сходив з дива.
— Мой, брє, білаку, таже ти верствак мені! Та я сивий, як голубець, а ти темнієш у волос, лиш очі сиві!
— Не були ми собі на хрестинах,— боронився Мотрюк,— та й не гія нам собі рочки рахувати, от наперед би більше!
Лесь Полонинський вирахував всі свої дружені доньки і сини та й дорахувався, що Єленка є верствачкою його внучки від найстаршої доньки. Лускав пальцями, наче обертав веретено, і дивувався такому нерівному одруженню.