— Хитра, — похвалив Сеня.
Вася нетерпляче махнув рукою.
— Треба поспішати. Вже одинадцята година. Ми можемо не втрапити до лисячих нір…
— Тут я знаю, — запевнила Юлька. — Сто раз ходила…
Вилізши з бурчака, діти пішли покрученою стежкою між дерев. З кожною секундою темнішало. Десь далеко, очевидно в селі, тьохкав соловей. В темноті ухнув пугач. Сеня схопив Васю за руку, спіткнувшись об корінь.
— Не спіши, — попросив він.
— Боїшся? — огризнувся Вася. — І коли я тебе одучу боятися?..
— Тихо, хлопці, — озвалася Юлька. — Ми вже біля нір.
Вони зайшли в таку гущавину, що стало зовсім темно. Внизу, в долині, загавкала лисиця тонким противним голосом. Мабуть, вона почула людський дух. Вася зупинився на краю широкої галявини. Тут дерева були зрубані, від них залишилися тільки товсті трухляві пеньки.
— Коля говорив, що треба ждати тут, — прошепотів Вася. — Бачите, яка тут папороть, мов ліс! Сідайте на землю і дивіться…
Юлька зірвала пучок трави, понюхала.
— Фіалки, — здивувалась вона. — На, понюхай!..
— Я тебе понюхаю, — розсердився Вася. — Дивись за квіточкою…
Юля ображено одвернулась.
— Ще ж дванадцятої години нема!..
— Ну й що ж! Готуйтесь!.. І пам’ятайте, що які б страхи не з’явились — не бійтесь, не тікайте. Пам’ятаєте, що говорив Коля? Юлька, не побоїшся?
— Я? — сплюнула дівчинка. — Ха!
Це в неї було ознакою найбільшої зневаги.
— Вірю, вірю, — заспокоїв її Вася. — А ти, Сеню?..
— По… постараюсь, — заїкаючись, промимрив Сеня.
— Гляди, — пригрозив Вася. — А то я з тобою тоді порахуюсь по-своєму!..
Над лісом попливли далекі мелодичні звуки дзвону. Діти насторожились. Здавалось, ніби тьма насунулась, придушила їх до землі. В уяві мимоволі виникли казкові привиди бабусиної легенди. Юлька притиснулася до хлопців. Її рука легенько дрижала. Сеня не дихав.
— Вісім… дев’ять… десять… — схвильовано рахував Вася. Нарешті ударила дванадцята година!
— Північ! — здавленим голосом прошепотіла Юлька.
І в ту ж мить посеред галявини спалахнуло яскраве світло. Сеня скрикнув. Над кущами папороті піднялося щось подібне до пучка вогню, замерехтіло різними барвами.
— Вона! — несамовито крикнув Вася.
— Кара, марати́! Квіточко, лети! Кара, марати́! Квіточко, лети! — навперебій загукали діти.
"…ти …ти …ти!" покотилася похмура луна попід високими дубами і завмерла в долині.
Квіточка наближалася до них. Друзі не зводили з неї очей. Це був не жук-світляк, як минулого разу, не обман! Це була справжня чарівна квітка папороті, як у казці! Ясно можна було бачити тремтливі, прозорі, палаючі синім вогнем пелюстки і зеленкувату луску на довгій чашечці внизу. Від квітки линуло дивне шипіння…
— Коля не обдурив, — ахнув Вася. — Квітка справжня!
Квітка наблизилася до дітей і повернула назад, мов запрошуючи йти за нею. Вони зірвалися з місця і захоплено побігли за чарівним вогнем…
ЧУДЕСА
Обминаючи кущі, вогняна квітка попливла в долину. Діти, не розбираючи дороги, мчали за нею. Юлька набила собі ґулю на лобі об стовбур дерева, Сеня два рази падав, зачепившись за пеньки, але ніхто не звертав на це уваги. Не було страху перед темрявою, густим лісом і незвичайністю дивної мандрівки. Тремтливий огонь квітки, мов чудодійним магнітом, тягнув дітей за собою все далі і далі, в глибину лісу.
Квітка вела себе, наче жива істота. Вона зупинялася, коли хто-небудь падав або затримувався, обминала пеньки, ями і густі кущі. Коли стало дуже темно, з середини квітки вдарив тонкий промінь світла і осяяв шлях попереду. Тепер діти бігли впевненіше.
Нарешті, Сеня не витримав. Він незадоволено пробурмотів:
— Скільки можна летіти? Так вона заведе нас хтозна-куди!..
— Мовчи! — засичав на нього Вася. — Хіба ти забув, що говорив Коля?
Але квітка ніби почула скаргу Сені і сповільнила політ. Ось у промені світла показалась глиняна круча. З неї звисало коріння двох столітніх дубів, крони яких танули в нічній пітьмі. Біля самої кручі квіточка раптово згасла. Перехід від світла, яке вона випромінювала, до повної тьми був такий разючий, що Юлька скрикнула.
— Квітка зникла, — прошепотіла вона. — Куди вона поділася?
— Зачекай, — стиснув руку дівчинці Вася. — Може, щось зараз буде!
Було чути, як Сеня цокає зубами від страху. Але Вася тепер не лаяв брата, бо і в самого поза шкірою бігали мурашки. Кілька хвилин діти очікували, сторожко вдивляючись в пітьму. Вони чекали, що ось-ось квітка знову спалахне чудесним полум’ям і тоді зникне страшний ворожий присмерк. Сеня присів і ледве чутним голосом шепнув:
— Дивись… там…
— Що там? — запитав Вася.
— Стоїть хтось!..
— Де? — схвильовано озвалася Юлька.
— Лівіше того місця, де була квітка… Ворушиться!..
Вася і Юлька уважно пригляділись. Справді, там колихалася якась тінь. Здавалось, ніби з-під кручі виповзає дивовижна потвора, простягаючи до дітей свої щупальця. Але минали хвилини, а потвора не наближалась. Тільки у верховітті дубів сумно шелестів легенький вітер.
— То, мабуть, куш, — нарешті порушив мовчанку Вася. — Чого ти паніку піднімаєш…
Він ступив кілька кроків в пітьму, простягнув руку, потім тихенько засміявся.
— Я ж казав — кущ! Це калина! А ви боялися!
Юлька і Сеня присунулись до нього. І раптом всі троє злякано відсахнулися. За два метри від них, під самою кручею, вибухнуло полум’я, осяявши синім промінням все навколо. Воно вилітало прямо з-під землі, воно було не звичним приємним вогнем, як у печі або в багатті, а якимсь казковим, — холодним і зовсім прозорим.
Діти заніміли на місці від несподіванки і переляку. Але ж їх Коля попереджав, що мусять бути чудеса і страхи, і вони побороли в собі бажання тікати. Цікавість пересилила страх.
— Вася! А хто розпалив цей огонь?.. — обізвалася Юлька. Очі в неї були круглі, обличчя в світлі вогнища позеленіло.
Вася мовчки знизав плечима. Всі озирнулися навколо. Ні душі! Тільки похмуро шумить лісова хаща та десь недалеко мирно кумкають жаби. І це кумкання чомусь відразу заспокоїло дітей. Полум’я спокійно палахкотіло, ніхто не з’являвся з кущів, не було чути ніяких голосів чи звуків, незвичних для слуху. Вася рушив з місця, обережно обійшов навколо вогнища, простягнув до нього руку.