Баба закінчила легенду і продовжувала в’язати, а діти мовчали, ніби самі вони переживали ті казкові пригоди.
Нарешті Вася отямився і підсунувся ближче до баби.
— Бабо! А коли Івана Купала? Ви знаєте?
— А чого ж! Знаю. — Баба Оришка задумалась, пожувала старечими губами. Раптом кущики сивих брів здивовано-радісно піднялися вгору. — Та сьогодні ж… ні, завтра буде Івана Купала… Зараз його ніхто не святкує… Сьогодні якраз і буде ніч на Івана Купала…
Вася, затамувавши подих, нишком поглянув на своїх друзів.
— Бабо, а така квітка зараз є? — поцікавився він.
Баба знизала плечима.
— Може й є! Треба пошукати!.. Вчителів своїх запитайте!
Вона, охаючи, встала, забідкалася.
— Заговорилася я з вами, а собака і кури не нагодовані! Герой! Герой! Де ти?..
Героєм кликали дворнягу з розірваним вухом і кудлатим хвостом, в якому завжди стриміло безліч реп’яхів. Баба дуже любила Героя і казала, що розумнішого собаки нема в цілім світі…
Коли вона зникла за хатою, Вася таємничо зашепотів:
— А що, коли ми підемо пошукаємо чарівну квіточку? Га? Сьогодні вночі вийдемо з дому, щоб ніхто не побачив і пошукаємо в папороті. Вона горітиме червоним вогнем… Рівно о дванадцятій годині ночі… Чули? Сьогодні ж буде ніч на Івана Купала.
— Ой, це страшно, — пропитала Юлька, роблячи круглі очі. Але, зустрівши зневажливий погляд Васі, схаменулась: — І зовсім не страшно. Я б пішла!
— Все це казки, — хмикнув Сеня. — Ніяких квіток у папороті нема. У неї є спори під листочками… Малесенькі такі кульки… От ними вона й розмножується…
— Брешеш! — огризнувся Вася. — Звідки ти знаєш?
— Ні, правда, — наполягав Сеня. — Нам вчитель говорив. А про квітку — все це забобони…
— Жаль, — спохмурніла дівчинка. — А я вже мріяла, як ми підемо здобувати скарби з квіточкою. От цікаво було б!
Вася присунувся ближче, гарячково зашепотів:
— Раз не вірить, то хай сидить вдома з бабою. А я піду сьогодні здобувати квітку.
— І я з тобою, — зраділа Юлька. — Моя хата на краю села, отут за горбом… Покличеш мене!
Сеня смикнув Васю за труси, винувато кліпнув повіками.
— Це ж не я видумав. Це вчитель… Він говорив, що квітки нема. Я теж піду з тобою…
— Ото ж бо, — повчально сказав Вася. — Значить, сьогодні! Юлька, твоє плаття висохло! Біжи додому і жди!..
Юлька швидко натягнула платтячко, попрощалась з друзями і побігла до берега, нетерпляче поглядаючи на небо, де, як їй здавалось, надто повільно повзло донизу кружало сонця. Скоріше б ніч!
РОЗМОВА З КОЛЕЮ
Хлопці швидко одягнулися. Потім Вася озирнувся і прошепотів на вухо брату:
— Нікому нічичирк про те, що ми говорили! А тепер треба подивитися в комірчину. Що там за птахи? Ми зовсім забули про них!..
— Правда! — зрадів Сеня.
Хлопці метнулися за хату. Вікно в комірчині було високо. Сеня поглянув, почухав потилицю.
— Я не вилізу…
— Що ж тут лізти, — сердито відповів Вася. — По зрубу… Ось поглянь!
Віконце вгорі було відчинене. Вася метко видряпався по стіні, схопився за нього і заглянув до комори. Він побачив хлопця років двадцяти чотирьох — плечистого, рудоволосого, з веселими синіми очима і високим чолом, одягненого у клітчасту сорочку з підкоченими рукавами. Він сидів за широким столом і щось майстрував: Вася відразу не розібрав — що. Хлопець здивовано поглянув на Васю, потім підморгнув.
— Ти, мабуть, Вася? — запитав він,
— Вася! — теж здивовано відловів хлопчик.
— І завжди ти отак знайомишся з своїми родичами — через вікно?
— А ви хто?
— Твій дядько, Коля!.. Чув?
— Чув!.. А ми хотіли птахів подивитися…
— Яких птахів?
— А вранці через двері ми чули цвірінькання! І ворона каркала… Тільки ми думали, що тут нікого нема!
Сеня нетерпляче смикав брата за штани.
— Хто там? З ким ти говориш? — запитував він.
— Що — і Сеня з тобою? — усміхнувся дядя Коля. — Заходьте до мене — не через вікно ж нам розмовляти?..
Вася стрибнув на землю.
— Там дядя Коля! Пішли до нього!
— Пішли! — зрадів Сеня. — Я його знаю. Він часто до нас заходить у Києві…
Хлопці пробігли через ґанок до комори. Це була невелика кімнатка. В кутку стояло ліжко, на великому столі лежали купи дроту, якісь прилади і великий телевізор. Дядя Коля зустрів хлопців добродушною посмішкою.
— А, Сеня! Ну як, тобі сподобалося тут? Рецепт пішов на користь?..
— Угу! — засоромився Сеня.
— Який рецепт? — здивувався Вася.
— Ну, це наше діло, — хитро відповів дядя Коля. — А тепер давайте ближче до діла! Що ж чули під дверима?
— Голоси птахів, дядю Колю!
Микола нетерпляче махнув рукою.
— Який я вам дядя! Звіть мене просто — Коля! Ясно?
— Ясно! — разом вигукнули хлопці.
— Ну от і гаразд!.. А відносно птахів — нічого сказати не можу! Нема, подивіться самі…
Вася недовірливо озирнувся, заглянув під ліжко, під стіл.
— А я ж чув! Правда ж, Сеню, ми чули?..
Сеня ствердно хитнув головою.
— Правда! Горобці і ворона!..
— Ти, Коля, обманюєш, — образився Вася. — Заховав птахів і не хочеш показати!..
— Чесне піонерське, не ховаю! — пожартував Коля. — А от, може, догадаєтесь самі? Га?
— По телевізору передавали щось про птахів! — радісно вигукнув Сеня. — Вгадав?..
— Не вгадав! — розвів руками Коля. — Такої передачі не було!.. Але трохи ти маєш рацію!
Вася, який нишпорив поглядом по столу, раптом побачив щось цікаве. Вів схопив кілька великих фотографій, здивовано почав розглядати їх. Сеня приєднався до нього. На першій фотографії була зображена стара вовчиця з маленькими вовченятами. Одне вовченя ссало матір, два других — головаті, смішні — боролися. Навколо виднілися білі кості різних тварин. Вовчиця лежала зі своїм виводком в якійсь печері, кущі калини нависали згори, ніби огортаючи звірів красивою рамкою.
На другій фотографії хлопці побачили двох кабанів. Величезні горбаті самці скажено впилися один в одного іклами, по їх мордах текла кров, грязь з-під ратиць розліталась в різні боки. Недалеко від них, посеред болота, стояла дика свиня з маленькими брудними поросятами і спостерігала бій.
— Подобається? — почувся голос Колі. — Знімки зроблені в лісі!
— Неправда! — вигукнув Вася. — Це ти в зоопарку зняв!
— Ні, в лісі. Де ти бачив у зоопарку болото, або кабана і поросят разом, або бій кабанів? Або вовчицю з вовченятами в печері?..