За чарівною квіткою

Страница 2 из 23

Бердник Олесь

Ввечері Сеня два рази чхнув. Після цього мама поклала його в ліжко, викликала лікаря. Лікар — молода, синьоока, світлокоса дівчина — оглянула Сеню, знизала плечима, посміхнулася і порадила Сені більше рухатись і частіше бути на свіжому повітрі. Мати образилася, напоїла сина гарячим молоком з медом, дала аспірину на ніч і закутала у кілька ковдр.

Вранці Сеня проснувся від стуку в двері. Листоноша приніс термінову телеграму. Прочитавши її, мама схвильовано заметушилася, потім, одягнувши своє найкраще плаття, дуже довго чепурилася перед дзеркалом. Знову напоївши Сеню гарячим молоком, мама пішла і наказала йому не вставати. Він з півгодини читав книжку Купера "Останній з могікан", потім замріявся. Велика муха сіла на ніс хлопця, залоскотала лапками. Він чхнув. Муха обурено задзижчала і полетіла до вікна. Там вона безрезультатно, але вперто забилася у шибку. Сеня поглянув туди. За вікном хиталися верховіття каштанів. Білі суцвіття докірливо махали голівками. Сеня тоскно зітхнув. Надворі так чудесно, тепло, хочеться поїхати кудись далеко-далеко! Сеня перечитав десятки пригодницьких книжок, йому самому хотілося б подорожувати, переживати незвичайні пригоди, але мама каже, що в нього слабке здоров’я!..

Думки Сені перервав шум в коридорі. Почувся радісний голос матері і ще один, чоловічий, такий рідний і знайомий.

Двері рвучко розчинилися. На порозі виросла постать людини, одягненої в теплу товсту куртку і шкіряні штани. Довга чорна борода спадала на груди. Між вусами і бородою блиснули білі зуби, зморшки поповзли від прозоро-синіх очей.

— Тату! — закричав Сеня, борсаючись в купі подушок і ковдр. Все це полетіло в різні боки. Хлопець стрибнув прямо з канапи до дверей і попав у обійми батька — Леоніда Левковича, який вже два роки не був дома. Він керував десь у Якутії геофізичною партією, що розшукувала алмази.

Батько опустив сина додолу, здивовано оглянув його.

— Ото! Молодець, виріс як! А чого це ти такий товстий? Зажирів, брат! Нікуди не годиться!..

До кімнати зайшла занепокоєна мати й молодший брат Леоніда Левковича, Микола — веселий рудий хлопець, якого всі називали просто Колею. Мати сплеснула руками.

— Ну як так можна! Льоню! Він зовсім хворий! Сеню! Лягай негайно!

Хлопець, незадоволено скривившись, ліг. Батько роздягнувся, вніс до кімнати лижі.

— Це тобі подарунок! — сказав він сину. — Будеш зимою кататися!..

— Йому не можна! Що ти, що ти, Льоню! — вигукнула мати, накриваючи стіл. — Дитина зовсім хвора! У нього серце слабке…

— Сором! — розсердився батько. — Я два роки блукаю по тайзі, а ти зробила з сина якогось Обломова, мішок з м’ясом… Що ж з нього вийде?..

— Він багато читає! — похвалилась мати. — Сеня дуже розумний!..

— А до чого йому те читання, коли він не може навіть рухатися? В його роки я батракував, хліб заробляв!

Мати кинула сердитий погляд на Леоніда Левковича,

— Йому нема потреби заробляти хліб. Тепер не ті часи!

— Леонід каже не про те, — перебив її Коли. Ти готуєш з Сені парникову рослину! Та й він хороший!.. Тюхтій!

— Я ж не винен! — захникав Сеня.

— Подивись на себе, — іронічно вів далі Коля. — На кого ти схожий? Весь час валяєшся на канапі, ожирів… Тобі дванадцятий рік, в такому віці хлопець мусить бути веселим, жвавим, сильним, мріяти про подорожі, пригоди…

— Я теж мрію, — виправдовувався Сеня. Бачиш, скільки книжок прочитав!

Він показав на поличку над столиком, де лежали книжки Жуля Берна, Купера, Бєляєва, Конан-Дойля.

Герої тих книжок були сильними, вольовими людьми, — сказав батько, сідаючи за стіл. — Вони не боялися небезпек, а ти…

— В нього серце! — знову вступилася мати.

— Якби мені вилікуватися, — додав Сеня, жалібно дивлячись на батька.

— Хочете, я його вилікую, — хитро посміхнувся Коля. — Пошліть його до діда Левка. Хай він потреться там між такими ж хлопцями… Вірте мені — кращого рецепта вам ніхто не випише!..

— Що ви! — обняла мати Сеню, кидаючи гнівні погляди на чоловіків. — Йому треба на Кавказ, лікуватись… Ви хочете загубити дитину!

Але Сені план дядька сподобався. Він вирвався з рук матері і підскочив до стола.

— А там є ліс?

— Є! — авторитетно підтвердив Коля. — і ліс і ріка!

— Правильно, — обізвався батько. — Я теж так думаю… Хай він їде до діда!

— Ні, я його не пущу! — рішуче заявила мати. — Втопиться ж він. Треба хоч людину найняти щоб доглядала за ним!

— От ще, — образився Сеня. — Хіба я маленький?

— Він жирний, не потоне, — пожартував Коля.

— Ну як вам не соромно! — не здавалася мати. — Дитина ж хвора!

— Температура є? — поцікавився батько.

— Нема… Але він учора чхав…

— Ну й на здоров’я! — засміявся Леонід Левкович. — Сьогодні ввечері й поїдемо.

Очі Сені блищали радістю. Він поцілував занепокоєну матір у щоку і затанцював по кімнаті.

…Ввечері чорний "ЗІМ" мчав батька і сина по автостраді Київ — Харків, мимо хвойних і дубових лісів, на південь.

ПО ДОРОЗІ ДО ДІДА

Їхати до діда треба було на маленькому теплоході, який щодня ходив з Києва вниз по Дніпру. На другий день після розмови а сином Трохим Левкович одвіз його на берег Дніпра, де стояв приплав. Річкова хвиля ласкаво хлюпотіла в променях ранкового сонця. Васі здавалося, що то струмиться не вода, а розтоплене срібло. Він стрибнув з кручі вниз, задоволено занурив руки в воду, яка була прохолодно свіжою.

— Васю, скоро сідати! — крикнув з кручі батько.

Вася захопив воду долонями, хлюпнув догори. Бризки іскристо спалахнули в повітрі, мов осколочки сонця.

Пронизливо запищала сирена, і теплохід, рокочучи моторами, привалив до дебаркадера.

Вася. схопившись рукою за густі віти лози, що звисали до води, вискочив на кручу. Поклали східці. Дві баби, важко крекчучи під величезними клунками, ввійшли до судна. Залишився тільки коваль з сином.

— Швидше! — крикнув згори молодий, веселий капітан. В кожному його русі відчувалась енергія і добродушність. Біля нього у віконці показалась морда великого бульдога. Пес байдуже поглянув на кручу, зарослу лозою, позіхнув, оскалюючи пащу з величезними іклами, і знову заховався.

Трохим Левкович підняв сина високо над головою, потім притиснув до грудей, поцілував у щоку. Цупка щетина вколола Васю. Але він щасливо пригорнувся до широких грудей батька. І йому раптом захотілося зробити щось хороше, щоб більше ніколи не нахмурювалися сердито оці кудлаті рідні брови над милими сірими очима. Але що ж зробити? Пообіцяти, що він буде добре вчитися? Вася вже хотів сказати ці слова, але щось стримало його.