— Там сказано — на схід! — озвався Сеня.
— Сказано, сказано! — перекривив Вася. — А де він? Хто його знайде вночі!
— А по зорях, — несміливо вкинула слово Юлька.
Сеня вдарив себе долонею по лобі.
— Я знаю! По Полярній зорі! Читав в одній книжці… Тільки де ж вона? Ото Великий Віз. Крайні дві зірки показують на Полярну. Я пам’ятаю — нас водили в планетарій, так там розповідав один вчений… Ага, он вона! Бачиш?
— Ну, бачу! То й що?
— А те, що там північ!
— Північ, північ!.. А де схід?
— А схід — праворуч, якщо стати обличчям до півночі.
— Значить, там! А ти все-таки щось знаєш, — похвалив Вася.
Всі згодилися з Сенею і рушили в темну хащу. Вася тримався так, щоб Полярна зоря знаходилася ліворуч. Невтомна Юлька не відставала, але товстий Сеня, важко хекаючи, плівся десь позаду.
— А де ж квітка? Куди вона поділася? — бубонів він. — Якби вона була, то можна було б точніше…
— Ідіть по плану, — пролунав угорі той же таємничий голос.
І знову на мить мандрівники зіщулилися від незрозумілого почуття страху. Хто ж це, незримий і добрий, супроводжує їх? Адже всі знають, що в світі немає ніяких духів! А тут такі чудеса!
— Треба буде в Колі розпитати, як можна пояснити ці штуки, — прошепотів Вася. — А поки що… рушаємо далі…
Діти зігрілися від швидкої ходи, повеселіли. Тільки Сеня незадоволено кректав, витираючи піт. Але ось ліс навколо зімкнувся, зникли галявини, і Полярна зоря сховалася за стіною дерев. Вася ще трохи пройшов, а потім зупинився.
— Я не бачу зірки. Куди йти?
Юля трохи помовчала, а потім якось несміливо поскаржилася:
— Холодно… і нога в мене проколота…
— Їсти хочеться, — підтримав її Сеня. — Я більше не можу…
Він опустився додолу і сів на мох. Вася мовчав, розглядаючись навколо. Треба конче знайти напрям! Але як?..
НЕЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ
Між густими вітами дерев блиснув срібний промінь місяця, впав на траву. В його примарному світлі все навколо набрало казкового вигляду. Мов живі, ворушилися темні кущі, поважно хиталися стовбури сосен, десь тонко і жалібно скрипів дуб.
Раптом над головою щось заухало, зареготалося противним хрипким сміхом. Сеня притиснувся до землі, Юлька злякано писнула, і навіть у хороброго Васі потерпла шкіра на голові.
— Що це? — ледве витиснув з себе Вася. Всі несміливо підняли очі вгору звідки почулися звуки. Там, між листям старезного дуба, світилися два зеленкуваті огні. Вони то загасали, то розгоралися, наче автомобільні фари.
Кілька хвилин діти, злякано насторожившись, дивилися вгору. Ось Юлька полегшено зітхнула.
— Хлопці, а я знаю, що то таке!
— А що? — недовірливо запитав Сеня.
— Сова! То вона так сміється… і очі в неї світяться! Вона вночі літає…
Всі троє на деякий час забули про втому і все поглядали на сову, але вона більше не сміялася, а потім і вогники зникли. Очевидно, нічна господарка лісу заплющила очі.
— Хлопці! — нарешті обізвався Вася. — А як ще визначають напрям на північ?
— Ще якось по моху, — непевно буркнув Сеня.
Вася повернувся до нього.
— Як по моху?
— Знаю, хлопці! — підскочила Юлька. — Мені батько говорив, що мох наростає від півночі..
— Давай мацати, — категорично наказав Вася. Юля і Сеня обняли сусідні дерева і почали ощупувати їх навколо.
— Нема ніякого моху, — заявив Сеня. — Дерево голе, як коліно…
— А що ж ти хочеш, щоб кожне дерево було з мохом? Навіть люди бувають з чубом і лисі. — пояснила Юлька.
— Є мох, — закричав Вася. Він тримався рукою за стовбур товстелезного дуба. — Ось Я цього боку північ… Пішли.
— Не можу… Ноги болять. Задихаюсь!.. — і заявив жалісним голосом Сеня.
— Ну що з тобою робити? — забідкався Вася. — Юлька! Бери його з одного боку, я з другого! Піднімай!
Сеня, підтриманий з двох боків, спираючись на плече Васі, зашкутильгав уперед. Так пройшло хвилин двадцять. Всі мовчали. Підійшли до невеликої галявини. Раптом з протилежного боку зашелестіли кущі і на галявину вискочив якийсь звір, схожий на собаку.
— Вовк! — ахнула Юлька. Сеня хутко метнувся назад і сховався за спину брата. Вовк сів на задні лапи і втупився в дітей. Його очі світилися, наче два каганці, зеленим вогнем. Він задер морду до місяця, серп якого виднівся між деревами, і басом, протяжно, з переливами завив.
— Вогню! Треба вогню! — прошепотів Вася.
— На сірники! — відповіла Юлька. — Світи скоріше!..
Вася тремтячими руками взяв коробку, чиркнув сірник. Спалахнув малесенький вогник. Вовк загарчав, стрибнув ближче до дітей. Сеня заверещав і кинувся назад.
— Куди ти? — гукнув Вася. Сеня не відповів.
Юлька залементувала, намагаючись злякати звіра, але вовк не звертав на те уваги. Він якось боком кружляв по галявині, все наближаючись до мандрівників. Вася судорожно висмикнув з-за пояса лопатку, ступив крок наперед, затуляючи собою Юльку.
— Лізь на дерево! — крикнув він. — Я зупиню його!
— Ні! — заперечила Юлька. — Я буду з тобою!..
Вовк присів, ніби збирався зробити стрибок. І раптом трапилось щось несподіване. Над головами дітей спалахнув синій вогонь. Це була чарівна квітка папороті! її пелюстки тріпотіли, ніби од вітру, і випромінювали м’яке сяйво. Квітка зробила коло над галявиною і ринулася прямо до вовка. В очі звіру вдарив пучок проміння. Вовк загарчав, підскочив угору, крутнувся і щодуху помчав у хащі. Кілька хвилин було чути, як тріщали гілки і шуміло листя під лапами втікача. Квіточка відразу ж згасла.
Вася нервово засміявся, полегшено зітхнув.
— Все-таки квіточка з нами. Чуєш, Юлько! Ти бачила, як утік вовк? Тепер нам нічого не страшно!
Юлька занепокоєно озирнулася.
— А де ж Сеня? Куди він подівся?..
— Я тут, — пролунав над ними голос. — Я… на дереві…
Вася здивувався, підійшов до найближчої берези. Високо над землею на товстій гілці ворушилася постать Сені. Він схлипував, розмазуючи сльози на щоках.
— Злазь, герой! — крикнув Вася.
— Не можу! — захникав Сеня.
— А як же ти виліз? — єхидно вкинула слово Юля,
— Не знаю… Я злякався…
— Ну, стрибай! Вовк утік!..
— Я… бачив…
Осмілівши, Сеня, як мішок, сповз по стовбуру на землю. Руки в нього були подряпані, куртка розірвана.
— Ех ти! — докірливо сказав Вася. — Товаришів кидаєш у біді…
— Не треба його лаяти, — примирливо мовила Юлька. — Він же ніколи й не був у лісі, а тут ще вовк!..