Вася відбіг від хати, шаснув у бур’ян і за мить був уже за тином.
— Ну як? — запитав Сеня. — Бачив її?..
— Порядок! Бачив! — солідно відповів Вася.
Не пройшло й півгодини, як хлопці знову з’явилися в сторожці. Баба Оришка була дуже здивована.
— Чого ж це ви так скоро? — розвела вона руками. — і навіть не покупалися…
— А ми боялися, що ви, бабо, будете турбуватися, — смиренно сказав Вася, опустивши очі додолу. Сеня одвернувся, щоб не чмихнути від сміху.
— Ой ви ж золоті мої соколики! — ніжно забасила баба Оришка. — Сідайте ж до столу, я вас вареннячком почастую. Ну, не сердьтеся на мене, що я часто бурчу, я не буду вам докучати! Біжіть, гуляйте собі!..
Хлопці, переморгуючись, відмовились.
— Ми з вами побудемо, — медовим голосом сказав Сеня. Баба зовсім розтопилася від радості. А хлопцям тільки цього й треба було…
Настала ніч.
До одинадцятої години хлопці навіть очей не зімкнули. Баба захропла на печі, дід ще не приходив. Вася підкрався і старанно прислухався, чи справді баба Оришка спить чи прикидається. Впевнившись, що спить, вій дав знак Сені і, відкривши вікно, поліз надвір.
Хмари вкрили все небо. Дерев не було видно. Дуби тривожно скрипіли під поривами сильного вітру, злякано лопотіли десь осики.
Сеня притиснувся до Васі.
— Страшно, — прошепотів він.
— Мовчи, боягуз, — стусонув його під бік Вася. — Треба поспішати. Нас уже, мабуть, чекає Юлька.
Тихо прокралися подвір’ям. Герой висунув морду з будки, але не гавкав. Очі хлопців поступово призвичаїлись до пітьми, стали розрізняти навколишні предмети. Вася зупинився на узліссі, присів, подивився навколо.
— Побігли до трьох сосен…
Три сосни росли метрів за чотириста від сторожки над глибоким бурчаком, виритим дощовою водою. Біля них хлопці зупинилися,
— А де ж Юлька? — позіхнувши, запитав Сеня. — Навряд чи вона прийде в таку ніч!..
— А ти не розписуйся за інших, — почувся задерикуватий голос десь знизу.
— О, Юлька! — здивовано гукнув Вася. Де ти?..
— В ямі. Вже півгодини чекаю вас!
Темна постать дівчинки виринула наче з-під землі. Вася схопив її за руку і скомандував:
— Пора! Пустимо квіточку, знайдемо місце, де заховані скарби, доки наші не кинулись шукати нас… Баба говорила, що колись давно козаки тут закопали золото…
Друзі слідом за Васею ввійшли в хащі папороті, під густий листяний покров могутніх дубів. Тут Вася зупинився і витягнув з пазухи коробочку.
— Почнемо, — з тремтінням у голосі прошепотів він.
— Зачекай, — смикнула його за сорочку Юлька.
— Що таке?..
— А куди ми будемо складати скарби? Ми нічого не взяли з собою. І лопати нема!..
— Одчепись! — розсердився Вася. — Знайдемо, так потім подумаємо, що робити! Позначимо місце, а вдень прийдемо!..
Він, піднявши руки до рівня грудей, розкрив коробочку. Діти побачили, як в пітьмі засяяла знайома рожева цятка, оточена зеленкуватою короною. Почулося дзижчання, квіточка вилетіла з коробочки, полетіла над дітьми і, роблячи кола, попрямувала в глиб лісу.
— Біжімо за нею! — схвильовано крикнула Юлька.
Ламаючи кущі папороті, натикаючись на пеньки, дряпаючи об терен і шипшину руки і ноги, троє друзів щодуху побігли за рожевим вогником…
НЕВДАЧА
Сеня відстав кроків на двадцять від Васі і Юльки. Він зупинився і, важко дихаючи, крикнув:
— Я більше не можу! Зачекайте!..
Вася миттю повернувся, в темноті намацав його руку і сердито потягнув за собою.
— Ми не можемо ждати! Квіточка зникне. Бачиш, вона вже далеко залетіла…
— Скоріше, Сеню, — благала Юлька.
— Я втомився. Ми вже півгодини біжимо…
— Не треба поправлятися, — повчально сказала дівчинка. — Бач, який ти жирний!..
Вона підхопила Сеню з другого боку і вони разом прискорили крок. Чарівний вогник летів все повільніше. Він ніби втомився і робив кола, облітаючи товсті дерева, кущі.
— Мабуть, скоро вже скарб, — тихо озвався Вася, зупиняючись.
Вогняна квіточка закрутилась на місці, піднялась вгору, потім опустилась і сіла на стовбур старої берези.
— Тут, — тремтячим голосом сказала Юлька. Вася кинувся першим до берези. Вогник не ворушився. Але ось він поповз угору по корі дерева, забрався в глибоку щілину.
Діти в повній пітьмі, притиснувшись одне до одного, втупилися в квіточку, яка поводилась зовсім не так, як передбачала баба Оришка в своїй розповіді.
— Де ж скарб? — незадоволено озвався Сеня. — Чи під березою чи в самій березі?
— Таке сказав, — іронічно відповіла Юлька, — Хто ж у дерево ховає скарби?..
— А може, тут дупло є, — помирив їх Вася. — Бачите, квіточка не хоче летіти з дерева, Ой, а це що?..
Вогник раптом зник в глибокій щілині,
— Куди вона поділась? — прошепотіла Юлька.
— У мене є сірники. Запали, — сказав Сеня.
Вася схопив коробку, обережно запалив один сірник і освітив те місце, де зник вогник. В колі світла з’явився білий стовбур старої берези, порізаний глибокими чорними борознами. Вася заглянув у заглибину, де сховався вогник.
— Хлопці, — розгублено сказав він. — Тут нічого нема, тільки якийсь жук повзає… Зелений і з довгими вусиками…
— Тягни його, — порадила Юлька.
Вася схопив жука за спинку і, зойкнувши, і кинув сірник, який вже припікав пальці.
— О, дивись! — пролунав голос Сені. — Жук і світиться!
Всі троє якусь хвилю вражено мовчали, потім розчаровано зітхнули.
— Це не квіточка, — пробурмотіла Юлька. — Це жук-світляк. І як ми відразу не догадалися?..
Вася присоромлено мовчав, Сеня сопів носом. Всі троє почали оглядатися навколо. Раптом стало якось холодно і навіть страшно в темному і непривітному лісі. Вася сховав жука в коробочку.
— Я ж казав… — скрипучим голосом почав Сеня, але Вася одразу ж його обірвав:
— Казав, казав… Багато ти казав! Все одно я дістану квіточку. Сьогодні ми просто помилились!.. Пішли додому!
— А далеко ми зайшли? — запитала Юлька.
— Тобі краще знати, — одрізав Вася. — Ти ж тутешня!
— А я не слідкувала, куди ми бігли. Я дивилась за жуком, чи то пак за квіточкою, — насмішкувато відповіла вона.
Вася мовчки встав з землі, обтрусився, поклав коробочку в кишеню штанів. Потім уважно прислухався.
— Що таке? — прошепотів Сеня.
— Тихо! Чуєш — радіо грає?..
Діти прислухались. Справді, з одного боку долинали тихі, але виразні звуки і слова відомої пісні: "Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б’є…"