— Ні, Бог помилував. Мене з левади захопили враз з отарою.
— А наше село орда спалила дотла. Люди завчасу скрились, бо нікого тут з наших не бачу.
— Якось воно зробиться, коли б лише втекти.
І так розмовляли з собою ці два десятилітні побратими кожного вечора, поки не позасипляли...
IV
На другий день повернули загони з новою здобиччю. Боже! Скільки було тут плачу й голосіння! Назганяли пов'язаного народу без числа. Хлопці, захоплені думкою про втечу, наче не бачили і не чули людського горя.
— Знаєш, мені цеї ночі святий Миколай приснився, — сказав Артим. — Прийшов сюди достоту так, як у нашій церкві намальований з довгою палицею в руці, і каже до мене: "Ви, хлопці, щиро до мене молились і я вам поможу втекти".
— Невже ж так тобі приснився? — каже врадуваний Івась. — їй Богу, що так, я нічого не прибільшую, і тепер я
певен цього, що нам поталанить...
— Мені також так здається.
— А знаєш чому? Бо ми ще молоді і не нагрішили багато.
— Либонь, що так.
— А чи візьмемо ще кого з собою? Святий Миколай був би тільки втішений.
— Гм... Я взяв би усіх, коли б можна було. А то я думаю, що як нас багато втікати буде відразу, то буде нам тяжче і всіх нас виловлять. Утікаймо самі, а інші хай втікають за нами. Та цього їм не можна говорити, щоб не виговорили. З усіма побратимства заводити не можна.
— Втікаймо цієї ночі.
— Не можна, — каже Івась, — ще не всі вислані загони повернулися, ми можемо на такий загін попасти і пропадем.
— А як ти гадаєш зробити?
— Я гадаю, що коли всі загони повернуться, то табір зараз рушить далі, а на найближчім постою ми втечемо.
— А є у тебе який ножик?
— Є. Маю в кишені, та ще й кресиво.
— У мене теж є, а це в дорозі нам придасться.
А опісля знову, як полягали спати, шептали собі про втечу, і дуже з цього раділи.
На тім місці спочивав табір іще один день, а опісля, коли всі загони поверталися, рушив у дальшу дорогу. Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядались по сторонах, щоб добре затямити дорогу. З правого боку далеко видно було великий ліс. От коби їм лише там добратись... Але до ліса було далеко, а їх добре сторожили татари.
Хлопці йшли жваво, незважаючи на поранені ноги. їх гріла надія, що завтра о такій порі вже будуть на свободі. Так зійшов день аж до вечора. Як звичайно вишукували татари місце на постій поблизу води. Тепер якраз стали над широкою рікою з невеличкими озерцями, зарослими густим комишем і трощею. Тут було ще багато води, бо сонце не вспіло її висушити. Над вечором заганяли товар і коні до пійла. Потім погнали і бранців, мов отару овець. Хлопці розглядались пильно, куди їм буде найбезпечніше втекти.
— Чи зараз? — шепнув Артим Івасеві.
— Ні. Ми це зробимо ніччю, як табор засне. Тепер нас помітили б.
Опісля завернули бранців до табору і стали роздавати на вечерю печену конятину, а далі все стало стихати. На небі щораз густіше стали виступати ясні зорі, поки не вкрили цілого погідного неба. Хлопці лежали в траві, дожидаючи з б'ючим серцем догідної хвилі.
Івась дивився на зорі і поміркував, що вже пішло поза північ. В таборі було тихо, тільки чувся від часу до часу стогін нещасних бранців.
— Ходімо, — шепнув Івась побратимові. Повставали зараз, узялися за руки і стали пробиратися
поміж лежачих бранців. Йшли прямо до ріки, звідкіля доходило рахкотіння жаб. Проминувши бранців, прокрались поміж вартових, що закуняли. Тепер побачили палаючі вогнища, при яких спали татари. Це місце треба було перейти непомітно, бо воно було яскраво освітлене. Хлопці полягали на землю і стали повзти. Врешті вони проминули татарські купи і тепер здавалося, що вже опинилися поза табором. Тоді підішлися з землі і стали бігти щосили до ріки. Кілька разів то один, то другий спотикнувся у високій траві і падав на землю. Та ось нещастя. Над самою річкою пас™ чабани коні. Про це хлопці не знали і наскочили на чабанів. Один чабан помітив утікачів і пустився здоганяти. Він галайкав за ними, та вони втікали щосили. Добігли до берега і шубовснули у воду.
— Вмієш пливати? — спитав засапаний до смерти Івась. — Трохи. Боюсь, що на глибокій воді потону.
— На глибокій воді лепде плисти, як на мілкій, повір мені. Я трохи відсапну і попливемо, а ти держи мене за одежу. Тільки, пробі, не чіпай мене ні за руки, ні за шию, бо тоді певно потопимось.
Артим учепивсь одежі Івася і помагав собі трохи другою рукою. Івась плив на середину ріки. Він іще за дня, як приходив сюди до пійла, затямив, що трохи далі на середині ріки лежить невеличкий острівець, оброслий трощею. Туди він і спрямувався. Та плисти було дуже важко, бо в одежі, та ще треба було піддержувати на воді товариша. Він дуже знемігся, і вже думав, що не допливе. Аж почув відразу, що попав на течію і вода його бистро понесла.
Тоді він повернувся горілиць і тепер міг відпочити. Від часу до часу повертав голову і дививсь у пітьмі за острівцем.
— Як тобі, Артиме?
— Я дуже знемігся, — простогнав Артим, ледве переводячи дух.
— Обернись горілиць як я, та не підноси голови, острівець уже недалеко.
— Мене вода заллє.
— Нічого не бійсь, горілиць легше плисти.
Івась зачув, як від легенького подуву вітру шумів очерет. Доплили до мети. Тепер пообертались і намацали ногами землю. Взялись за руки і побрели до острівця. А тимчасом татарський чабан, що гонив за хлопцями, як почув плюскіт води, загалайкав на інших і всі чабани позбігалися на берег. Почули гомін й інші вартові та прибігли сюди теж.
— Коли не потонуть, то завтра знайдемо їх певно десь у трощі, — говорили між собою, — далеко вони не втечуть.
Ми їх за це для відстрашення інших потопимо на очах усіх бранців, мов сліпих котенят.
V
Знеможені і мокрі мов хлющ зайшли малі побратими поміж трощу на острові і тут знайшли трохи сухого місця, де зараз полягали важко дихаючи. Мокра одежа поприлипала їм до тіла, зробилось їм студено, аж зубами дзвонили.
— Не згубив ти ножика, Артиме?
— Є, я і кремінчик маю, та порохна дасть Бог.
— Коли б лише звідсіля видістатись подалі від татар, то усього знайдемо.
— Що ми будемо робити? — питає Артим. — Ти чув, як татари галайкали? Вони помітили нашу втечу, певно той чорт, що за нами гнався, наробив галасу, а завтра стануть за нами шукати, і хтозна, чи не знайдуть, бо куди ж ми скриємось?