— Так ви таки по правді не догадуєтесь, навіщо я вас так нагально викликав до себе? — питав він, не зводячи з Малинки очей.
Малинка здвигнув плечем і глянув на інспектора ясним, як рання роса, поглядом.
— Як ходили ви з візитом до попечительки — нічого такого не траплялось тоді?.. Не нагрубіянили ви їй?.. Може, під чаркою були?.. Кажіть по чистій совісті — ну помилилися раз... це буває: он кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається.
— Та боже мене борони! — здивувався Малинка.— Я хоч і ходив до неї, та ні одного слова не промовив їй.
— Ну, розкажіть мені найдокладніше все, як там було — нічого не покривайте,— допитувався інспектор.
Малинка трохи помовчав, потім спокійно став переказувати. Інспектор, спершися рукою на стіл, мовчки слухав. Щодалі розповідав Малинка, ставало помітно, як інспектор починав нервуватися, терти собі руки.
— Ну, ну!..— нетерпляче підганяв він його.
Малинка розказував, як шанувала його дівчина горілкою.
— І ви випили?! — зірвавшись з місця, не своїм голосом закричав інспектор.
— Випив,— винувато одмовив той.
Інспектор дрібно забігав по кімнаті.
— Що ви наробили!.. Ви розумієте, що ви наробили? — розчервонівшись і хапаючись за голову, кричав інспектор.
Ви острамили себе, мене й усіх учителів. І де ви тільки жили на світі, де вас виховали такого! Ви ще й досі не розумієте? — спинився він перед здивованим і сконфуженим Малинкою.— Ви знаєте, за кого вона вас прийняла?
Інспектор скоренько пошарив у столі між паперами й витяг звідтіль якогось листа.
— Ось полюбуйтеся, що вона пише мені за вас! — пробігши очима скілько рядків, він став читати вголос: — "По крайней небрежности в его костюме, по манере держать себя, я не могла предположить в особе этого молодого человека нашего нового учителя. Принявши его за одного из тех опустившихся на дно особ, которые под видом бывших студентов, учителей и других интеллигентов попрошайничают по домам, я соответствующим образом приняла его, чему он, по-видимому, нисколько не удивился".
Далі попечителька писала, що тепер їй незручно зустрічатися з цим учителем, і прохала інспектора перевести його як можна далі з вишнівської школи.
— Ну, тепер зрозуміли? — звернувся інспектор до Малинки.
По тому, як зашарілося лице у Малинки й як закліпали його очі, можна було бачити, що він зрозумів.
— Тепер я мушу вас звідсіль перевести — розумієте: мушу! — казав інспектор.— Попечителька дає гроші на школу, має велику руку в земстві,— і я не можу не вволити її прохання.
Ну, та ви дуже не горюйте,— казав він трохи згодом.— Друга школа буде трохи гірша за цю, проте...
Інспектор глянув на простувате лице Малинки.
— Вам самим буде там спокійніше. Там і візитів вам не буде кому робити. Я сам трохи помилився, посилаючи вас у Вишнівку,— добавив він стиха,— сюди треба тертого хлопця, чистячка, щоб умів ладити з панами, а ця пані, до всього, ще й з дуринкою трохи...
Вийшовши од інспектора, Малинка спинився за брамою й, чухаючи потилицю, довго дивився на передки своїх черевиків.