Не доїхав — його затримали по дорозі два автоматники. Спровадили до надто ввічливого, єхидно-інтелігентного старшого лейтенанта в окулярах, і той став заготовляти папери для протоколів, обмежуючись до часу "наводящими" запитаннями: "Хто? Коли зрадив? Де? Що робив? З ким співробітничав?.." Шляхтич на своє виправдання міг назвати тільки двох підпільників, з якими мав зв'язок, та й то не їхні справжні імена, а самі лише клички. До того ж він не любив інтелігентів, за кожним з яких ввижався йому як не Калмик, то Гризодуб, що вкрав дванадцять тисяч гектарів державного лісу, він зневажав інтелігентів, а цей старший лейтенант навіть не приховував своєї інтелігентності, зневажливо шпигав Шляхтича якимись віршиками, натякаючи то на се, то на те: "Гарун бежал быстрее лани...", "И жить торопятся и чувствовать спешат...", "В годину жизни трудную..."
— Пустіть мене до мого міста! — вперто повторював Шляхтич.
— А може, тебе відправити на курорт? — хмикав старший лейтенант.
— Я Чужий, можете перевірити! Моя кличка Чужий. Пустіть мене до мого міста!
— Перевіримо, все перевіримо, кожну твою кісточку переберемо, нам же нічого більше робити,— знущався над ним старший лейтенант,— поки ти розгулював з фашистами та розпивав з ними шнапс, ми ж тут тільки й думали та готувалися, щоб тебе перевіряти. Так ти собі гадаєш?
Шляхтич зрозумів, що він нічого не доведе впертому інтелігентові, тому замовк зовсім і тільки наливався холодною люттю, зиркаючи на окуляри старшого лейтенанта.
Однак той, хоч не обіцяв Шляхтичеві ніякої зацікавленості в його персоні, все ж таки спробував перевірити правдивість слів затриманого, і та перевірка здивувала, мабуть, старшого лейтенанта вельми, бо ще вночі, не ждучи й ранку, приїхав до затриманого високий генерал із тилів, замкнувся з Шляхтичем на добру годину, а потім досить суворо поговорив із старшим лейтенантом, і затриманого після деяких операцій було відпущено навіть з почестями.
Генерал же так само вилаяв і Шляхтича за те, що той порушив наказ, убив Грюнбека і спробував вертатися до рідного міста.
— Ви нам потрібні там, розумієте? — з притиском казав він.
— Розумію.
— Наздоганяйте німців і будь-якою ціною відновлюйте довір'я, що ним користалися. Вигадайте легенду про смерть Грюнбека і його помічника.
— Вони могли загинути від бомби. Ми вискочили з машини, щоб сховатися, їх убило, а я вскочив у машину й поїхав.
— Беріть машину.
— Там важливі документи.
— З документів легко зробити фотокопії, а вам потрібні оригінали, щоб не виникло підозри. Без Грюнбека вас ще можуть прийняти, а з порожніми руками — навряд...
— Я втратив цілий день через цього інтелігента.
— Через самого себе втратили,— сказав генерал,— треба надолужити. Бажаю успіху!
— Дякую.
Він наздогнав фашистів, справив належне враження, знов увійшов у довір'я, котився з ними все далі й далі на захід, поки вже й не лишилося окупованих територій; був у Польщі, але недовго, опинився аж у Берліні, де таких, як він (таких, та не таких), зібрано під командою бородатого дядька Бориса, колишнього полковника царської армії, який тепер корився наказам німецького гауптмана, тихоголосого інтелігента, який закінчив аж два університети — один у Німеччині, другий в Англії; хтось там ще сподівався на продовження війни, їх готували для того продовження, але війна кінчалася, Берлін облягали радянські війська, з Берліна втікали, хто міг, хоч мало хто міг тоді втекти, есесівці розстрілювали кожного, хто пробував лишити столицю без дозволу, але для цієї дивної групи дозвіл прийшов, їх перекинули в Баварські Альпи; там дядько Борис кудись зник, гауптман теж не дуже набридав, тільки стежив, щоб ніхто з них не спокусився прикладом бородатого царського полковника; здається, то були найтяжчі дні для Шляхтича — дні бездіяльності, наповнені взаємними сповідями й визнаннями різномастих негідників, яких він мав терпляче слухати, не зраджуючи своєї ненависті й огиди до цих людських покидьків, які вважали його теж за свого, серед яких він навіть вирізнявся своїми неабиякими заслугами, майже хлоп'ячий його спалах легковажної ностальгії за рідним містом давно вже минувся, тепер Шляхтичеві смішно було згадувати свою спробу чимшвидше повернутися до Тетяни й сина, вважаючи свої заслуги аж такими великими, що вже для нього не тривала більше й війна, тепер, навпа-276 ки, він боявся, що війна ось-ось закінчиться, а він ще не встиг спокутувати своїх гріхів, перебороти своєї несправжності, через те серед гауптманової команди недобитків Шляхтич вирізнявся найбільшою слухняністю і навіть, якщо можна так висловитися, запопадливістю, в своїй несправжності він мався бути за взірець для покидьків і був ним.
Війна кінчалася, та не для нього. Озираючись назад, Шляхтич з жахом переконувався, що він, власне, нічого путящого ще не зробив для своєї справжності, в рідній землі був несправжнім, власне, від самого початку, і вмер для неї, зник, щез безслідно в цілковитій несправжності й навіть позірній зганьбленості, тепер мав відродитися, воскреснути, повернутися до життя, а насправді — народитися новим чоловіком. Але як?
Був у царстві смерті, серед недобитків у недобитій країні, все довкола конало, все здригалося в передсмертних конвульсіях, дрижали в глухих закутках зрадники й убивці, в найглибші нори заривалися есесівські катюги, у кожного з яких стояли за спиною спалені села, повішені чоловіки, розстріляні жінки, вбиті безневинні діти. Хто б повірив чоловікові, який вирвався з такого оточення, прийшов до людей і сказав: "Я невинний" або ще й більше: "Я зробив там те й те"?
Хтось його послав сюди, але чи не забули про нього? І чи він щось зробить, зробить особливе, аж до неймовірності особливе? Поки що ж був у царстві смерті, назад шляхів не бачив і не міг ні думати, ні уявити, що там, удома, на рідній землі.
Як далеко лишився позаду той ранок, коли він покінчив із гестапівцями, і той день і та ніч, протягом яких він повертався до Тетяни й до сина! Повертався і... не повернувся. Зник, щез, може, й назавжди!
Він не знав і не вмів здогадатися навіть, що з його Тетяною і сином Льонею. Не відав, що Глиняну гору накривало кількаразово артилерійськими залпами і бомбовими ударами, і все, що могло там розруйнуватися, було розруйновано, а все, що могло горіти, згоріло дощенту, і люди, хто вцілів, ясна річ, розбрелися по місту в пошуках притулку; їм давали притулок, всім давали, тільки не Тетяні з сином — дружині зрадника і синові зрадника, і вона десь знайшла підвал у розбомбленому будинку, глибокий і вологий підвал, і ось у тому підвалі маленький Льоня вперше довідався (бо він про все довідувався ще тільки вперше), що його батько — зрадник, а він сам — син зрадника, і маленький хлопчик, який ще й не тямив як слід, що таке зрадник, проймався настороженістю до світу, його мучили кошмари ночами, він кричав, прокидаючись від жахів, ріс нервовим, блідим, як той відросток, що ніяк не може вибитися з-під землі. Принаймні доля маленького хлопчика залежала від чоловіка, якого Льоня й не пам'ятав до пуття, від чоловіка, може, й неіснуючого, може, давно вбитого, знищеного, але тавро, накладене ним на матір і на Льоню, було незнищимо глибоке й пекуче.