Життя нелюдське, життя жорстоке
Панує вколо, панує всюди...
Кругом болото — грузьке, широке,
Труйне повітря вдихають груди.
Великий світ наш... нема ж до кого
Ні пригорнутись, ні забалакать...
Самотнє серце з болю тяжкого
Не перестане довіку плакать.
Та вже недовго; вже дочуваю —
Надходить сумно кінець довчасний...
Прощай, мій любий, коханий краю,
Як я — забутий, як я — нещасний!
Броджу, тиняюсь, мов потороча,
Тужу день божий — ввечері, вранці...
Чи ж приголубить душа жіноча
Хоч на хвилинку, хоч наостанці?
Стою, питаю... нема ні гуку...
Мутиться розум, слабіють сили;
Я тільки чую пекельну муку,
Я тільки прагну швидше могили...
А колись... боже... Невже минуло?
Бажав покласти за других душу...
Те почування ще не заснуло,
З тим почуванням спочити мушу.
Зберіг я свято юнацькі мари,
Не відступлюся від них ніколи...
А тільки шлях мій окрили хмари,
Крихітки навіть не знав я долі.
Та вже недовго; вже дочуваю —
Надходить сумно кінець довчасний..
Прощай, мій любий, коханий краю,
Як я — забутий, як я – нещасний!
* * *
Тяжко дихати... В голові нема
Ані одної думи ясної...
Навкруги, куди б не поглянув, тьма
Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
Я конав, ридав; глух за гуком гук;
Я шукав, молив душі рідної;
Так нема її... Я упав від мук;
Захитався стяг в слабім стиску рук
Серед темряви непрохідної.
Сумно; радоньки не знайду ніяк...
Доки ж доля та буде мариться?
Проти власних мрій я лихий бояк...
Доки ж вештатись мертвяком і як,
Доки сонечко буде хмариться?
Вічно терпіти... Та всьому є край;
Бо хоча б яка мета малася...
Не дігнати літ, як пташиних зграй;
Не вернуть надій, хоч кладись — вмирай...
Нитка прядена увірвалася.
Небагацько ждав від людей собі,
Але й те мале не справдилося...
Легше б згинути враз було в борбі,
Аніж тратити день за днем в журбі...
Де завзяття те, де поділося?
Не мені цвіли запашні квітки,
Мій садок проріс скрізь бугилою...
Нічий милий зір не запав утямки,
Не простяг ніхто за весь вік руки...
В самоті стою над могилою.
Не судіть мене, не ганьбіть мене...
Де людина та загартована,
Що поборе вмить все гірке, сумне
Або каменем без жалю шпурне,
Чужим стогоном роздратована?
Тяжко дихати... В голові нема
Ані одної думки ясної...
Навкруги, куди б не поглянув, тьма...
Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума;
Мру без тебе я, зорі красної!
* * *
Весна, весна... Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги...
Весна, весна... а в нас — гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.
Весна, весна... Надворі май;
А в серці жаль та сум;
Справляє небо якийсь глум...
Весна, весна, а в нас — гай-гай!
Хоча б малесенький розмай
Для нерозважних дум!
Весна, весна... Надворі май;
А в нас, замісто чар,
Густий серпанок темних хмар...
Весна, весна, а в нас — гай-гай!
Далеко зором не сягай,
Згаси остаток мар.
Весна, весна... Надворі май;
А в нас — ні круть ні верть:
Якась німа, нелюдська смерть.
Весна, весна, а в нас — гай-гай!
Все кличе: до труни лягай,
Бо чаша повна вщерть!
* * *
Він ходив сумний, як нічка:
Все вона не йшла з ума;
Нею марив, їй у вічка
Приглядався крадькома.
Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона —
Його щастя, його сонце,
Його зіронька ясна.
Все б на неї видивлявся
Та балакав без кінця,
А зустрілись — мов затявся,
Не відшукував слівця.
Потім знов тинявсь маною.
Чи не вбачить крадькома;
Плакав нишком, жив одною,
Не міг викинуть з ума.
* * *
Куди подінусь я з нудьгою,
Куди подамся від журби,
Робак, роздавлений ногою,
Нікчемна іграшка судьби?
Всім світить сонечко ласкаво,
Всіх гріють промені ясні;
Але те перше наше право
Нам тільки мариться у сні.
І я кляну за катом ката
В моїй невольницькій глуші,
Що. нацькував на брата — брата,
Відкинув душу від душі,
Люд закував в цупкі кайдани,
Позбавив молодість мети;
Кляну... та як загоїть рани,
Де крихту роздиху знайти?
* * *
Годі, годі. Злої трути
Досить випив за життя,
Досить вивчивсь шию гнути,
Сподіватись без пуття.
Сумні літа — їх не сперти;
Тяжкий досвід — з ним лягти...
Тільки й долі — чесно вмерти,
Хрест без плями донести.
* * *
Ти погасла, ясна зоре!
Став я мовчки, загадався...
Не гадалось... В темне море
Без весельця сам подався.
Де сіромі прихилитись,
Що казати, що робити,
Як нема кому молитись,
Як нема кого любити?
* * *
Молода, напрочуд гарна,
Кароока та струнка,
Швидкометна, наче сарна,
Мов тополенька гнучка.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Весь малюнок без додатку,
Бо нема чого додать.
* * *
Одинока, нещаслива,
Мов та зіронька одна,
Ти мовчала, соромлива,
У незгоді чарівна.
Незгірш тебе одинокий,
В сум тяжкий замкнувся я;
Але погляд твій глибокий
Поняла душа моя.
* * *
Все — і постать, і убрання,
І словечко завжди влад —
Виклика зачарування;
Кожен хвалить, кожен рад.
Слава сиплеться стоусто,
Скрізь вигукує луна...
Тільки в серці — пусто, пусто,
Хоть би думонька одна.
* * *
І
Краю не буде неволі;
Душу знесилили болі;
Годі шукати просвітку...
Слізоньки ллються дрібні:
Крапельку власної долі,
Власного щастя крихітку...
Просять дурні.
Лихо, як ніченька, чорне
Так тебе часом огорне,
Так тебе всього потисне,
Що не дивився б на світ...
Битись? Воно непоборне...
Гей, обірвись, моя пісне!
Скошено цвіт...