Войнаровський бігав за ним очима. Аж засапався Мручко і став. Розпинав каптан і розщібав комір від сорочки. Віддих йому спирало.
Очі понабігали кров'ю. "Знаєте, шведський король, коли б так був побив Петра, то й тридцять талярів за його голову не дав би".
"Що ви рівняєте, сотнику, короля з царем? Король — лицар!"
"Правда. Я забув, що царі не лицарі, а холопи ханські. Привикли ханове стрем'я цілувати, так і султана, де схоче, поцілують, щоб тільки добитися свого. Та це вже їхнє діло, а наше не здаваться. Не здаваться!" — повторив і знову почав ходити.
Войнаровський терпеливо чекав, щоб він гнів перемняв у собі. Аж Мручко шапкою об землю вдарив і сів. "Це діло важне, — почав. — Обіцяють триста, так і більше дадуть. Не ввійшли дверми, вікном полізуть. Знаю я їх, о, знаю! Та поки Мручко живий, гетьмана живим не дістануть".
"Харцизяки, живодери, лупії, — увесь свій багатий словник викидає із себе. Видно, легше від того ставало. — Мало їм нашої кривди, мало сліз і крови. Мало обезчестили нас, покалічили душі, покривдили характери, з гарних, гадалося, людей виродів поробили, що аж дивитися гидко. А тепер ще й над гетьманом знущатися захотіли. А не діждати їм того. Скорше я царем стану, ніж вони гетьмана дістануть, — на це вам моя рука".
Войнаровський свою Мручкові простягнув. Зустрінулася вузька, випещена, панська, з грубою, жилавою козацькою, обнялися кріпко і довго одна одної з тих обіймів не випускали. Ніби зрозуміли в цей мент, що тільки таким спільним зусиллям може бути врятована справа.
І довго ні Мручко, ні Войнаровський не зважувалися починати наново розмову. Мовчанка здавалась їм сильнішою від слів.
Небо чимраз жвавіше переморгувалося з землею, зривався вітерець, гірким пилом з бур'янів завівало.
На сході синява линяла, а на полудні виднокруг темнів. Щораз ясніше блимали світла на вежах бендерського замку. Буцім замок у табор зазирав.
"Не вгадав я, — почав Мручко. — Мабуть ранком буря буде. Та нехай! Краще буря, ніж цей гнітучий спокій. Ходімо!"
Войнаровський не питався, куди, встав і поправив контуш. Мручко підійшов до свого воза і збудив хлопця: "Не відходь мені нікуди! Лягай здовж воза, щоб мені тут хто що не рушив. До перших півнів Грицько на варті стоїть, а тоді він ляже, а ти будеш стояти.
Розумієш?"
Хлопець зірвався, протер очі, глянув і на одно тільки слово спромігся: "Авжеж!"
Пішли.
Під ногами шорохкотіла столочена трава, пільні коники цвіркотіли. Упала зірка, хтось крізь сон застогнав, зітхали притомлені коні. Від блискавок зеленіло в очах.
"Знаєте, милосте ваша, — почав знову Мручко, — я щось буцімто прочував. І не вір тут голосам невідомим? Щось мені казало: тримайся, Мручку, близь гетьманського намету. Так не моя тут власть. Обозний моїм людям визначив інше місце, оподалік. Не дуже-то люблять наші пани старого сотника Мручка".
"Гадаєте? А чому б то вас не любити?"
"Звичайна ріц. Я тільки сотник і то не з тих учених, а такий собі старосвітський, простий, що тільки шаблею сотника доскочив. В очі їх коле, що гетьман ласкавим оком на мене глядить. Гадають, підлабузнюються йому. Так тоді раді б відштовхнути мене. Але я десяток своїх щонайпевніших людей і близь гетьманового намету післав, між знайомих, і наказав, щоб напереміну одні спали, а другі сторожили намету, а якби що, так хай тривогу трублять... Мручка не присплять..."
"Ой, ні! — притакнув Войнаровський. — Бачу, що ні".
"Але й того, по тім, що я від вашої милости почув, тепер замало. Нам треба гетьмана, як ока в голові пильнувати, а ще, як сераскір свою варту біля його намету поставить. Не вірю турецьким вартовим, собі тільки вірю, більш нікому."
Войнаровський здивувався, а Мручко так толкував йому: "Бо то, бачите, може вийти таке. Султан не згодиться, великий муфтій грошей не прийняв, а одного ранку (не допусти Боже того), по гетьмані і слід застиг. Зимна постіль осталась. Як камінь у воду впав. Ось чого боюся. І тому вашій милості годиться спати не де, а в наметі, та ще надійний пістоль біля себе і щонайвірніші чури мати. Чуйкевича жаль".
"Бачу, що треба, — притакнув Войнаровський, — але нині годі. Нині там Ганна Обидовська спить. Назавтра уладимо якось".
"Хай буде й так. Нині ми з вами переходимо якось, перебалакаємо до рана, а назавтра я вас дуже прошу, щоб моїм людям дозволено було зробити землянки недалеко гетьманового намету. Чорта з'їдять, як ясновельможному один волосок з голови впаде. Мені Бендери не цікаві. Турецької кави не п'ю, шашлика їсти не люблю, на жіночу невинність не ласий. З табору не рушуся кроком. Як пес перед будою, буду перед наметом лежати. Побачимо".
В тім "побачимо" більше сили було, ніж у цілому полку.
39.
Як ранком Орлик з паперами до гетьмана прийшов — зжахнувся. Гетьман ще гірше посивів, помарнів, і очі йому ще дальше сховалися вглиб.
Орлик хотів податися назад.
"Увійди! — почувся голос різкий і непривітний. — Не бійся, я ще живий. І поки живу, хочу знати, як діла стоять, бо не хто інший, тільки я відповідаю за людей, що під моєю булавою зостались. Тамті самі за себе перед судом Господнім відповідь дадуть."
Орлик стояв ні в цих, ні в тих. Папери під пахою стискав. Гетьман навіть не просив його сідати. І жалував гетьмана і почував жаль до нього, що так його прийняв.
Добре, що нікого в наметі не було. Соромитися не треба. Мовчав. Гетьман очей не зводив з нього. Орликові мороз пробігав по тілі. Щось не сьогосвітнє було в тім погляді, щось, що мозок і серце просверлювало наскрізь.
"З мовчанкою до мене прийшов?" почувся той самий різкий і непривітний голос.
"Бентежити вашої милости не насміляюся, — відповів покірно Орлик. — Ваша милість недужі."
"Тілом, та умом я ще, дякувати Богові, сильніший від вас. Нічого не потребуєте скривати передо мною, чуєш? — нічого. Хочу все знати і рішати. Це моє право. Це моє право, якого в собі відняти не дозволю."
"Ми нічого перед вашою милістю не скриваємо."
"Нічого?" — і Орлик почув, як гетьманів погляд знову просверлював його наскрізь.
"Король нічого не переказував мені?"
"Ні".
"То дивно, то дуже дивно. Знає, що я лежу і що до нього піти не можу. Чи міст над яром поміж нашими таборами вже готовий?"