"І чому ж бо ви не п'єте? Пригубіться до чарки, щоб не було сварки, випийте і другу ворогам на наругу, а собі на потугу".
"На потугу! — вигукували з усіх боків. — На потугу!"
Крик цей дивно якось лунав, ніби глум, але козаки не відказувалися, пили.
"Що буде, то буде, а гірш, як є, не буде!" — потішалися.
"Бо нема куди," — відповідали запорожці.
"Краще буде, краще!" — обіцяли собі.
"Як не нам, так дітям нашим".
"Якщо ті діти помудріють, та позбудуться батьківських гріхів."
"І в один гуж стануть тягнути".
Зустріч у пир перемінялася. Поділилися на гуртки, гостилися. Чоломкалися чарками, приговорювали.
Ледом до батька ледом. Бо в батька горілка з медом,
приспівував козак. А другий кінчив: Чи з медом та чи з перцем, коли б лиш з добрим серцем.
Пригадували собі рідне село, батьківську хату, батька-матір. Куди батько йшов, Васильок зійшов, куди мати йшла, Там м'ятка зійшла.
"Гей, дай нам, Боже, до батька-матері вернутись".
"На ріднім місці і камінь обросте, а на чужині що?"
"На чужині, — куди не йду, злидні веду, горем поганяю. На чужині чоловік, як горох при дорозі, хто не йде, то й смикне та ще насміється". Шведи здивовано тому пирові приглядалися. А чумаки до них:
Не дамо вам стояти, Чорну землю топтати, Жовтими чобітками, Золотими підківками, Бо ви люди з дороги, Поболіли вас ноги, Ще й короткі свитки, Пообмерзали литки. Смуток у радість перемінявся... Хоч біда, та гоц!
Якийсь чумак, дивлячись на кучеряву перуку шведського офіцера, приспівував до
нього:
Подай, матінко, гребінець, Розчесать кучері під вінець. "Що він таке співає?" — питався той офіцер Мручка. Мручко, не надумуючись, відповів: "Каже, що цей гребінець на полиці, у рідної сестриці."
Швед, дивлячись на розсміяні обличчя козацькі, й собі усміхнувся. Навіть король зі свого сідала зійшов і цікаво розглядався по чумацькім таборі. Та як же здивувався, коли один з тих засмолених і заялозених людей, як сажотрус і канальник в одній особі, несогіршою латиною відізвався до нього. Син багатого чумака, що трохи в київській академії вчився, а по батьковій смерті чумакувати вернувся.
Король прямо з дива вийти не міг, зустрінувши таку, не-Овідієву метаморфозу. "Дивний народ, дуже дивний народ!" — говорив, обдаровуючи чумаків. Але й чумаки не хотіли оставатися в довгу. Шведам гроші сунули в руку. А як котрий не хотів брати, казали: "Бери, дурний, гроші чистосрібні, пригодяться". Гей тече вода річеньками, Гей тече вода лугом, Чом до мене не повернеш, Як ідеш в поле з плугом? — затягнув хтось голосом чистим, як поранковий дзвін.
Табор нараз перестав шуміти. Ніби хтось розіграну скрипку китайкою накрив. Сумна пісня від серця мандрувала, нагадуючи зорішливі ночі, вишневі сади і те, чого звичайним словом не розкажеш. На те й пісня є.
Шведи, хоч слів не розуміли, так музику відчули. І їм пригадалося щось далеке, гарне, курявою війни покрите.
Жінками хитала тая пісня, як вітер билиною вночі, чоловіки зітхали — навіть
шведи.
Аж один з наймолодших чумаків шапкою об землю гепнув і пугу геть далеко від себе відкинув. "Тю!.. Або я що таке! Наймиток купецький чи баришівник жидівський. Благослови, батьку отамане! — і до колін старому чумакові припав. — А ви, милостивії панове, не погорджуйте мною. Рука, що волів поганяла, може й ворога прогнати здоліє." Біля нього декілька молодих, ніби з-під землі взялося. "І ми не гірші від нього. Благословіть і нас від пуги та до шаблі!" "Привеземо ворогові соли" .
"Наваримо йому такої тарані, що лусне, а не з'їсть!" "Мажами вивеземо його над Дін". Отаман сивою головою похитував.
"Та вже, мостивії панове, — звернувся до козацьких старшин, — якщо нас старих і
нашого добра собі не бажаєте, так хоч молодь нашу беріть. Пригодиться!"
32.
Розпрощалися.
"Як буде Божа воля, то буде й добра доля!" — потішали себе, і, наче дві дороги в полі, розійшлися.
Ніби хтось живе тіло надвоє перекроїв. Одна частина на південний схід, друга на північний захід подалася.
Довго пісня від одної до другої перелітала, ніби їх зв'язувала з собою. А там і пісня згубилася в степу, і тільки спомин залишився.
І знову степ, як зелене море, і синява небес над ним, і вітер безупинний, і така, як він, бистрокрила й непогамовна туга.
Ще більша, ніж до Очакова була. Бо тоді мандрівників наших бентежила тривога, щоб не наздогнали їх москалі, а тепер — оставалося лиш одно: нудьга.
І дивно. Деякі, чим довше та мандрівка тривала, тим більше привикали до себе, зживалися з собою, а інші наскучували собі. Почували злість до себе, а то й до сварки між ними доходило. Буцім хто з них спричинив теє лихо і коли б не він, то й лиха не було б. А вже жінки, так ті добиралися собі до живих печінок. За себе й за своїх чоловіків. Висповідалися вчора, а нині знову починали грішити.
"Як зранку, так і до останку", — махав рукою Мручко.
Козацькі пань-матки на два табори поділилися: одні за Войнаровським, а другі проти нього. Перших небагато було, зате другі тим сміливіше свій голос підіймали, мало що хорому гетьманові до уха не кричали.
Мручко привик був поводитися чемно з жінками. Цей добрий звичай ще від другої жінки Хмельницького та від пані Виговської пішов. Але й Мручкові іноді терпець уривався. Козацьким різким словом сварку втишав. Не сором же їм гнівити Бога коверзою? І невже ж це жіноче діло — гетьмана вибирати? Виберемо, кого треба буде і — тільки. Багато доброго робили й роблять жінки, але й багато вони лиха в нас накоїли.
І нагадував то Дорошенкову Прісю, то безталанну Степову Олену, то живу ще Любов Хведорівну. Про деяких мовчав, щоб не показувати пальцем. А кінець був такий, що Мручка стали недолюблювати старшинські пані. Казали, що старий з глузду збився. Зі сміхуна в проповідника перекидається.
З мужчинами не церемонився Мручко. Правду в очі прискав.
Але найгірше турбувало його, що й козаки розколювалися надвоє і мало за чуби не водилися, кого їм гетьманом обирати.
"Себе! — гукав на них Мручко, — себе обирай, бо в нас до такого дійшло, що, мовляв, стільки правди, що в мені та ще в Бозі трохи. Такий-то ми народ. А нічого б я так не хотів, як щоб гетьман подужав, та добре вас за чуприну притис. Ви тільки тоді слухняні та покірні, як вас кріпко в руках тримати. А ще, коли чужинець до рук прибере, тоді-то сидите так тихо й покірно, що краще й не треба. Який-будь москаль передовим нашим чоловіком воловодить. Не перечте мені! В паперах любого суду чимало доказів знайдете, що не брешу. Вас би по оцій пустині не місяць і не два, а цілі роки водити, як Мойсей своїх жидів водив, щоб розуму навчить, бо з такими, як ви тепер, нам до обіцяної землі не увійти".