"Для справи, чи для слави?" — нашіптує йому злобний голос до вуха.
"Перше одно, а чи друге прийде? Як Бог дасть, так буде," — заспокоює себе
Орлик.
"З вас усяк гадав так. Справа, справа, справа... щоб лиш у руки булава, а там... бам-балам у старий дзвін, щоб лиш я, а не він, у Москву на поклін, або в Варшаву понесеш гадку лукаву, а все для справи, для справи!" — шелестить злобний голос травою...
Шумить широкий Бог, меркнуть на небі зорі, вітрець від моря повіває...
Орлик не то спить, не то думає. Як огні в далечині, мерехтять ясні думки. "Щоб лиш я, а не ти, Пилип, а не Андрій... Кріпко стій і не млій, бо це бій-перебій, бій сумлінь, — амінь... "
Сумління не дає йому спокою.
Приймати булаву, яку гетьман готовив для Войнаровського, це значить — піти наперекір гетьманові і скривдити Войнаровського. Це не по-товариськи і не по-лицарськи.
Орлик шукає виправдання для себе. Пригадує собі, що гетьман у таборі під Полтавою казав: "За булаву не сперечайтеся. Вона важка. Хто більше сили матиме, хай бере і хай рішає момент, а не жадоба чести, добро народу, не привата." Орлик кожнісіньке слово пам'ятає, але не забув також і тієї нотки, що в голосі гетьмана дрижала.
Так, мабуть, балакав покійний Богдан, тоді, як радив вибрати гетьманом Виговського, а не Юрася. Радив, але в душі бажав, щоб булаву таки Юрасеві вручили.
Так і Мазепа рад би, щоб вона Войнаровському припала. "Негарно, й дуже то негарно роблю я, — говорив собі Орлик, — що не перечекавши, як рішить момент, і не побачивши, в кого з нас більше сили, в думках за булаву хапаю. Каменем за хліб плачу."
"Бо мусиш!" — почув над головою. "Не в людях річ, а в ділі! Будьте смілі, не орлики, вірли! Як не він, то ти, — лети! За вами хрести, а перед вами імла. Човен без весла, і без дна судна. Лиш сміливість одна, лиш божевільне завзяття, як непогашене багаття в степу, вкаже вам шлях по зітлілих кістках, крізь ночі темінь туди, де світає. Будьте, як кремінь, хай ніхто не дбає, що і де вас жде, що було, не буде, що буде, Бог знає, не йдіть, а летіть, не орлики, вірли".
Орлик затулив долонями очі. "Да будеть воля твоя..."
19.
"Ваша милосте! Ваша милосте! — тягнув Орлика за рукав його чура. — Переправляємося."
Орлик протирав очі. "Переправляємося?.. Баша дав дозвіл?"
"Не знаю. Але короля його милість вже понесли над Бог і гетьман готовиться."
Орлик зірвався. Розпростував спину, аж кості затріщали, повними грудьми втягнув свіже, поранкове повітря.
Сонні примари втікали від нього. Почував себе свіжим, молодим, здоровим. Діла хотілося.
Випив нашвидку сніданок, який йому чура приніс, і пустився в напрямі ріки.
Народ плив туди, як весняні води, шумів.
" Переправляємося."
"Еге ж! На лопаті..."
"А човни від чого?"
"Човнів не дають купці."
"Віднімемо. Король наказав."
Орлик здалеку побачив короля. Сидів на возі, ліва нога випрямлена, рукою показує на другий берег Богу. Волосся на висках торчить, як у Меркурія на шапці крила.
В очах блакить жнив'яного полудня. "Прийшов до себе, відмолоднів." — подумав собі Орлик.
Король дійсно не той став, що був учора.
Давня енергія вернулась. Щось кричав до своїх людей. Орлик не чув, але догадувався, що король дійсно давав наказ силою брати човни у турків.
Біля берега стояв великий, новий баркас, той, що його баша по короля прислав.
На баркасі сиділи козацькі жінки зі своїми вбогими статками. Турецькі гребці-перевізники бігали, кричали, вимахували руками, билися в груди й дерли на голові волосся.
"Баша не велів, баша не велів. Лише король і його найближчі, більше ніхто" — кричали.
Але королівські трабанти віднімали від них весла, а найверескливіших брали за обшивку і по містку відводили з баркаса на берег.
Ті з криком лізли до короля. їх не пускали.
"Заткать їм горло!" — казав король, кидаючи пригорщу срібла.
Турки жадібно кидалися на гроші й заспокоєні відходили на бік.
"Не наша вина. Король перед башею відповість."
"А щоб тебе грім луснув, пуцьвірку чортячий, — кричав на турка якийсь запорожець, що розумів по-турецьки, — то ти хочеш, щоб його величність король
відповідав перед твоїм підбашком козячим. Не дочекаєш!" — і вже замахнувся на його, але товариші відтягнули насилу. Побіг з ними відбирати човни від турків. Не давали. "Баша не велів".
"Слухай свого баші, а ми слухаємо гетьмана і короля."
"Зайди, розбишаки!"
"Ви тут зайди, азіяти, це наша земля."
Між тим королівські офіцери й трабанти відняли й друге судно. Трабанти садовилися при веслах. Турок, власник судна, кричить на своїх слуг: "Стрілять!" Шведи показують йому на свої фузії. Деякі підносять їх і буцім прицілюються.
Понятовський підбігає до турка. "Ну, чого ревеш, чоловіче божий! Судна ніхто тобі не з'їсть. Дістанеш його назад. А що баша не велів, так це наше, а не твоє діло. Ми силою взяли і кришка. За переїзд заплатимо."
Починається торг. Нашвидку. Турок править, як за рідну маму. Йому радять, щоб брав, що дають, а то не дістане нічого. Кінчається на двох червінцях від душі... Багато.
Турки заспокоюються і помагають шведам і козакам розташовуватися на човнах.
Так віднято всі човни, які були.
Король дає знак, гребці веслами вдаряють. Човни відчалюють від лівого берега
Бога.
Кількасот людей зі смутком дивиться за ними. Мручко також.
Його просили і свої і шведи, щоб сідав.
Не хотів. "Сідайте ви. Я маю час. Не бійтесь, не пропаду. Дожену вас."
Знімає шапку і здоровить гетьмана і старшин.
"Щасливої дороги! Хай Бог веде!"
"Дай Боже побачитися вскорі."
"А човни завертайте по нас!" — гукають ті, що остались.
"Авжеж. Авжеж. За годину-дві назад будуть."
"Еге ж, будуть", — сумно кивають головами запорожці. "Бог чималий. Не скоро перепливете. Бач, як хвиля човни на бік заносить. Нелегко таку ріку перейти навпоперек".
" Нелегко. Як же ви, товариші, гадаєте? Чекатимем, чи як?" — питає котрийсь.
"Якого чорта чекать! Невже ж ми не бачили ріки? Дніпро не такий і перепливали".
Скочив один, за ним пішли й інші. Навантажували вбрання і зброю коням на сідло, чіпалися хвостів і плили. Шведи з острахом дивилися на таку переправу. "Потоне, чи перепливе?"
"Перепливе".
"Ні".
"Таляра кладу, що перепливе".