— Вже! Тільки сей пан каже, що шкода кождого крей-цара на дальший процес, все пропало.
— Ех! — сказав на те адвокат, поглянувши спідлоба на свого помічника.— Коли ви хочете, то можна написати, а там уже найясніший пан зроблять, що їх ласка.
— Правда ваша, пане: сарське слово значить, а не пана сендзі. Напишіть, паноньку, що жид мене зліцитував, а суд за ним обстав і правди мені не дав.
— Добре, я напишу. Зложіть п'ятнадцять срібних, а за тиждень приходіть до підпису! Се багато писанини.
Будний хвилину завагався. Адвокат замітив се і додав:
— До найяснішого пана не можна як-будь писати, треба добре помислити.
Будний уже не надумувався; вийняв з платка три п'ятки, дав адвокатові і вдоволений вийшов з канцелярії. Петришин сидів мовчки і крутив папіроску.
— Пане Петришин,— відозвався адвокат.— Не відганяйте мені клієнтів!
Петришинові почервоніло раптом лице, ціла громада думок перелетіла блискавицею в його голові, але він сказав лише се:
— Адже то справа скінчена і програна...
— А вам що до того? Чи то ви будете рішати сю справу? Хоче хлоп просьби до цісаря — се його діло; наше діло — вислухати його і написати йому, а вже цісарське діло відмовити йому і тим способом навчити, що перед правом всі рівні, коли він нам не хоче вірити...
— Але ж пан меценас такий знаний народолюбець-пат-ріот,— відважився Петришин замітити.
— І що з того? Не будьте ви такі занадто загонисті і не забувайте, що першим обов'язком адвоката сповняти волю "сторони" і з того жити. Пам'ятайте о тім, молодий чоловіче,— інакше не доробитеся самостійної канцелярії, не будете мати ні маєтку, ні родини, ні спокою, ні поважання у "сторін", товаришів і суспільності... Я вже не одну просьбу писав до цісаря і жоден хлоп не нарікав на мене, хоч справу програв і у Відні. Пошукайте між торічними актами просьбу до цісаря хлопа зі Ступиці, Хмельника Івана, і зладьте на такий самий лад просьбу отсьому ґазді, що був.
По сих словах пан меценас пішов до своєї канцелярії, а Петришин вийняв купу паперів з шафи і почав перевертати.
Невесело було йому по сій лекції принципальської етики. Тут він дивився на папери, а в душі бачив перед собою то отця Ріпака, то свого хлібодавця. Нічого казати, Гумене-цький куди славніший патріот, як отець Ріпак,— цілим повітом трясе, голова політичної організації, чоловік незалежний, маючий...' І дивися, черпає з того самого джерела, що й о. Ріпак, тільки вп'ятеро більше і за меншу працю. Така просьба займе годину або дві писання — більше ні! І се має зробити не сам адвокат, тільки він, Петришин, бідний, залежний чоловік, що головне з недостачі гроша не годен докінчити студій і писарює у такого "патріота"...
Петришин найшов просьбу Хмельника, відложив набік, сховав акта в шафу і засів до роботи. На столі лежав його допис до "Громадського голосу", уже майже готовий. Він зі злістю подер його на дрібні кусні і кинув до коша...
1913