— Містер Клаттер багато подорожує,— сказала вона Джоліні.— О, він завжди кудись їде. До Вашінгтона, Чікаго, Оклахоми чи Канзас-Сіті — часом здається, що він ніколи не живе вдома. Та хоч би де був, він завжди пам'ятає, як я люблю всілякі дрібнички.— Вона розгорнула мініатюрне паперове віялко.— Оце він привіз мені із Сан-Франціско. Воно коштує всього один цент. Але яке гарненьке, правда ж?..
Другого року по одруженні народилась Івенна, а ще через три роки — Біверлі. Після кожних пологів молода мати переживала якусь незбагненну душевну депресію — її охоплювали раптові напади гіркого смутку, і вона, мов сновида, в німому розпачі никала з кімнати до кімнати. Між народженням Біверлі й Ненсі минуло ще три роки — роки, коли Клаттери всією сім'єю часто вирушали на недільні прогулянки, а влітку їздили до Колорадо, коли вона була щасливою господинею свого дому, його справжньою душею. Та ось народилася Ненсі, потім Кеньйон, і ота її післяпологова депресія щоразу повторювалась, а після народження сина черговий спад так і не змінився піднесенням — він тяжів над нею, мов темна хмара, що невідомо коли проллється дощем. Траплялися, правда, і "ясні дні", що часом складалися в тижні, а то й місяці, та навіть у найкращі з них, у ті, коли вона була майже зовсім "такою, як колись" — ніжною та чарівною Бонні, що лишилась у споминах друзів,— їй усе ж бракувало снаги поділяти з чоловіком його діяльний спосіб життя. Він був "компанійська душа", природжений "заводій", вона — ні, а тепер і не намагалася стати такою. Отож, і далі зберігаючи ніжну прихильність одне до одного й непохитну подружню вірність, вони почали жити кожне своїм життям: цін — сповненим активної громадської діяльності й втішних успіхів, вона — тихим і відлюдним, дедалі частіше обмеженим лікарняними стінами. Та вона не втрачала надії. Її підтримувала віра в бога, до якої час від часу долучались і суто мирські виливи: то вона вичитувала десь про якісь чудодійні ліки, то чула від когось про нові методи лікування, а оце віднедавна тішила себе сподіванкою, що в усьому винен "защемлений нерв".
— Маленькі речі по-справжньому належать людині,— мовила вона, згортаючи віялко.— З ними не доводиться розлучатись. Можна поскладати в коробку від черевиків і везти з собою.
— А куди ж їх везти?
— Ну, туди, куди їдеш... Трапляється ж, що їдеш десь надовго... А то й зовсім можеш не вернутися додому. От... от і важливо тоді мати при собі щось своє, власне. А оце все — воно по-справжньому власне.
Задзвонив дзвінок. То прийшла Джолінина мати.
— До побачення, люба,— мовила місіс Клаттер до дівчинки й вклала їй у руку оте паперове віялко,— Ціна йому всього цент, але воно дуже гарненьке...
*
Ці два молодики мали небагато спільного між собою, але не усвідомлювали того, добачаючи тільки поверхову подібність характерів. Обидва, приміром, були дуже охайні й скрупульозно піклувалися про свої нігті. Отож, перемазавшись коло машини, вони потім майже годину відмивалися в туалеті, що був при гаражі. Роздягнений до трусів Дік чимало різнився від Діка вдягненого. В одязі він мав вигляд такого собі непоказного білявого хирляка середнього зросту, з кволими м'язами й запалими грудьми, та коли роздягався, виявлялося, що це зовсім не так,— він був збудований, мов борець півсередньої ваги. На правій руці в нього синіла витатуйована котяча морда з вишкіреними зубами, на плечі квітла синя троянда. Руки і тулуб його прикрашали й інші наколки, що їх він зробив на свій смак власними руками,— голова дракона з людським черепом у зубах, пишнотілі голі красуні, лихе бісеня з вилами в руках, слово "мир" під хрестом, облямованим нерівними тичками, що мали зображувати священий німб, а також два сентиментальних етюди: букет квітів "мамі з татом" і серце — символ кохання "Діка й Керол", дівчини, з якою він одружився дев'ятнадцятирічним юнаком і розлучився через шість років, щоб спробувати щастя з іншою молодою особою, матір'ю його найменшої дитини. ("Я маю трьох синів і неодмінно дбатиму про них,— написав він у проханні про дострокове звільнення.— Моя перша дружина знову вийшла заміж. Я одружився ще раз, але не хочу мати нічого спільного й зі своєю другою дружиною")'.
Та ні Дікова статура, ні ота художня галерея, яка її прикрашала, не справляли такого враження, як його обличчя, немовби стулене з двох невідповідних частин. Виглядало воно так, наче голову йому розполовинили, мов яблуко, а тоді знову склали докупи, не припасувавши як слід ті половини. Та щось подібне й сталося насправді: 1950 року він попав в автомобільну катастрофу, після якої його вузьке, з довгим підборіддям обличчя назавжди лишилося трохи спотворене — ліва половина була помітно вища за праву, від чого уста його викривились, ніс неначе зсунувся набік, а очі не тільки сиділи не на одному рівні, але й різнилися величиною: ліве око було по-зміїному лиховісно скошене, і ця прикмета, хоча й несамохіть набута, мовби попереджала про гіркоту, що копичилася десь на денці Дікової душі. Але Перрі колись сказав йому: "Не зважай на око. Адже в тебе чудова усмішка. По-справжньому приваблива".
І справді, коли Дік усміхався, обличчя його ставало пропорційніше, і замість досить-таки потворного суб'єкта ви бачили перед собою по-американському "доброго хлопчину", доволі кмітливого, хоча й не надто тямущого. (Насправді він був дуже розумний. Спеціальна перевірка, якій його піддано в тюрмі, показала коефіцієнт 130, тим часом як пересічна норма — і в ув'язненні й на волі — становить від 90 до 110).
Перрі теж був покалічений, ще й тяжче, ніж Дік. Розбившись на мотоциклі, він півроку пролежав у лікарні в штаті Вашінгтон, а потім ще півроку ходив на милицях, і хоч це нещастя сталося ще в 1952 році, його коротенькі незграбні ноги, зламані в п'яти місцях і вкриті страшними рубцями, й досі так боліли, що він жити не міг без аспірину.
Наколок на ньому було менше, ніж на товаришеві, зате вони відзначалися куди більшою досконалістю — то були не самодіяльні аматорські вправи, а справжні витвори мистецтва роботи відомих майстрів Гонолулу і Йокогами. На лівому біцепсі хижо рикав синій тигр з оранжевими очима та червоними іклами; по руці, обвинувшись навколо кинджала, спускалася розлючена змія; в інших місцях вишкірялися черепи, стояв самотній надгробок, квітла хризантема. На правому біцепсі було витатуйовано "Кукі" — ім'я медсестри, з якою Перрі заприязнився в лікарні.