Університет штату Канзас міститься в Манхеттені, і дівчата мали намір вступити на факультет історії мистецтва й оселитися разом на квартирі.
— Усе зміниться, хочеш ти того чи ні. А поки ти живеш у Голкомбі й щодня бачишся з Боббі, ти не можеш нічого змінити, та й нема в цьому потреби. Адже ви з Боббі такі щасливі... То хоч буде потім про що згадати. Аби лиш тобі дали спокій. Невже ти не можеш переконати батька?
Ні, Ненсі не могла.
— Розумієш,— пояснювала вона Сьюзен,— тільки-но я починаю щось казати, він дивиться на мене так, наче я не люблю його. Або люблю менше. І мені враз язик застряє в горлі — адже я його дочка й не хочу йому суперечити.
На це Сьюзен не мала чого сказати: йшлося-бо про незнані їй почуття. Вона жила тільки з матір'ю, учителькою музики в Голкомбській школі, і майже не пам'ятала свого батька. Багато років тому, ще як вони жили в своїй рідній Каліфорнії, містер Кідвелл одного дня пішов з дому й не повернувся.
— Та хоч як воно є,— провадила Ненсі по телефону,— а я не певна, що це через мене. Я про отой його поганий настрій. Тут щось інше, що дуже його непокоїть.
— Може, що з матір'ю?
Жодна інша подруга Ненсі не наважилася б про це згадати. Але Сьюзен дозволялося більше, ніж будь-кому. Ще коли вона тільки-но з'явилася в Голкомбі — тоді ще восьмирічна дівчинка, на рік молодша за Ненсі, худенька, бліда й вразлива,— Клаттери так сердечно прийняли її, що ця позбавлена батька дитина з Каліфорнії дуже скоро стала немовби членом їхньої сім'ї. Цілих сім років подруги були нерозлучні завдяки тій рідкісній спорідненості душ, що робить людей незамінними одне для одного. Та ось у вересні Сьюзен перейшла з місцевої школи до більшої і, як вважалося, соліднішої — в Гарден-Сіті. Так робили майже всі голкомбські юнаки й дівчата, що збиралися вступати до коледжів, але містер Клаттер, непохитний патріот свого містечка, вважав таке відступництво за образу гідності місцевої громади й казав, що для його дітей і Голкомбська школа досить добра, тож нехай вони лишаються в ній до кінця. Отже, тепер дівчата бачилися рідше, і в години, коли Сьюзен була в Гарден-Сіті, Ненсі особливо гостро відчувала, як бракує їй подруги — єдиної людини, перед котрою не треба було бадьоритися чи щось приховувати.
— Та ні... Ми всі такі раді за маму — ти ж знаєш, які добрі у неї новини... Слухай,— раптом мовила Ненсі й завагалася, ніби набираючись духу перед тим, як сказати щось страшне.— Чомумені весь час вчувається тютюновий дух? Повіриш, я просто наче божеволію. Сідаю в машину, заходжу до кімнати — і мені враз здається, ніби хтось там щойно курив. Це не мама, і Кеньйон теж не може бути. Він би не наважився...
Так само, мабуть, не наважився б закурити й ніхто з відвідувачів, бо не можна було не помітити, що в домі Клаттерів немає жодної попільниці. Нарешті Сьюзен збагнула, до чого веде Ненсі, але це було надто неймовірно. Хоч би які турботи обсідали містера Клаттера, вона не могла собі уявити, щоб він шукав таємної розради в курінні. Вона хотіла спитати подругу, чи правильно її зрозуміла, та Ненсі раптом урвала розмову:
— Пробач, Сьюзі. Мені треба йти. Місіс Кетц чекає.
*
Дік приїхав у закритому чорному "шевроле" зразка 1949 року. Сідаючи в машину, Перрі подивився на заднє сидіння — чи там його гітара. Минулого вечора він грав для Дікових товаришів і забув її в машині. То була старенька гібсонівська гітара, вичищена шкуркою і навоскована до медового кольору. Поруч неї лежав інший інструмент: мисливська рушниця дванадцятого калібру, зовсім нова, з синюватою цівкою та лискучим прикладом, на якому була вигравіювана зграйка фазанів у льоті. Цей дивний натюрморт доповнювали електричний ліхтарик, великий складаний ніж, рукавички та патронташ.
— Ти його надягнеш? — спитав Перрі, показуючи на патронташ.
Дік постукав кісточками пальців по вітровому склу.
— Тук-тук. Перепрошую, хазяїне. Ми оце були на полюванні, та збилися з дороги. Чи не можна од вас зателефонувати?..
— Si, senor. Yo comprendo[25].
— Діло певне,— мовив Дік.— Ось побачиш, голубе, по всіх стінах волосся полетять.
— Полетить,— поправив його Перрі.
Запеклий буквоїд, ревнитель усіляких малозрозумілих слів, він почав піклуватися мовою товариша ще відтоді, як вони сиділи в одній камері тюрми штату Канзас. Дік не заперечував проти тих уроків словесності і, щоб потішити вчителя, навіть нашкрябав чималу папушу віршів. Вони були дуже непристойні, проте Перрі визнав їх забавними й одніс рукопис до тюремної майстерні оправити в шкіряні палітурки з тисненою золотом назвою: "Соромітні жарти".
На Дікові була синя робоча блуза з рекламним написом на спині: "Автомайстерня Боба Сендза". Проїхавши головною вулицею Олейта, вони з Перрі дісталися Сендзового гаража, де Дік працював з половини серпня, відколи вийшов з тюрми. Він був тямущий механік і заробляв шістдесят доларів на тиждень. Одначе за роботу, що її намірявся робити того ранку, платні він аж ніяк не заслуговував. Містер Сендз, який по суботах залишав майстерню на Діка, й гадки не мав, що заплатив своєму механікові за обслуговування його власної машини.
З допомогою товариша Дік узявся до роботи. Вони змінили мастило, налагодили зчеплення, зарядили акумулятор, поміняли підшипник, поставили нові шини на задні колеса — одне слово, зробили все потрібне, щоб підготувати старенький "шевроле" до тяжкого випробування, що чекало на нього протягом наступної доби.
— Та все старий мені заважав,— мовив Дік, відповідаючи на запитання Перрі, чому він спізнився на умовлену зустріч біля "Перлинки".— Я не хотів, щоб він побачив, як я братиму рушницю. Він тоді одразу дотямив би, що я збрехнув.
— Збрехав... А що ж ти все-таки сказав?
— Як ми умовились. Сказав, їдемо до завтра у Форт-Скотт, до своєї сестри. В неї нібито твої гроші. Півтори тисячі доларів.
Перрі справді мав сестру, а колись і двох, але та, що була жива, жила зовсім не у Форт-Скотті — містечку за вісімдесят п'ять миль від Олейта,— і він навіть не знав її теперішньої адреси.
— То він розсердився?
— Чого б це йому сердитись?
— Бо він мене терпіти не може,— сказав Перрі. Він ніколи не підвищував голосу, проте чітко вимовляв кожне слово, і вони вимикались у нього з уст, наче колечка диму з рота курця.— І твоя мати теж. Я ж бачив, як вони на мене дивилися.