І Гікок, і Сміт погодилися на таку перевірку, причому Сміт заявив канзаським слідчим:
— Я ще тоді сказав Дікові: іду, мовляв, у заклад, що це міг зробити тільки той, хто прочитав про випадок у Канзасі. Якийсь псих.
На превелике розчарування шерифа з Оспрі, перевірка дала рішуче негативні наслідки. Убивцю сім'ї Уокерів так і не знайдено.
"Неділя, 31 січня. Приїхав Діків батько, Йому дозволили побачення з Діком. Коли він проходив повз мене (повз двері камери), я привітався, але він не спинився. Можливо, не почув. Із слів місіс М. (Майєр) я зрозумів, що місіс Г. (Гікок) приїхати не змогла, бо їй дуже погано. Надворі мете й мете. Вночі снилося, що я з батьком на Алясці. Прокинувся в холодній калюжі!"
Містер Гікок провів із сином три години. А тоді подибав крізь сніговій до станції — зігнутий і немічний старий чоловік, вкрай виснажений страшною хворобою, що за кілька місяців після того звела його в домовину. На станції, чекаючи поїзда, він сказав одному репортерові:
— Еге ж, я бачив Діка. Ми з ним довго розмовляли. І можете мені повірити, все воно не так, як кажуть люди. І як пишуть газети. Коли хлопці йшли в той дім, вони й не думали чинити насильства. Хто-хто, а мій син — ні. Може, в нього і є свої вади, але до такого він ще не дійшов. Сміт — ось хто в усьому винен. Дік казав мені, що навіть не знав, коли Сміт напав на того чоловіка й перерізав йому горло, Діка і в тій кімнаті не було. Він прибіг уже тоді, коли почув, як вони борються. В руках у Діка була рушниця, то ось як він розповідає, що сталося далі: "Сміт вихопив у мене рушницю та як пальне — так враз півголови йому і зніс".
А потім Дік мені каже: "Тату, треба було мені забрати назад рушницю і пристрелити Сміта. Вбити його самого, поки він не вбив решту сім'ї. Якби я це зробив, то був би в кращому становищі, ніж тепер". І я теж так думаю. А то з усього видно, що порятунку йому нема. Люди тут настроєні вороже. Повісять їх обох...
Містер Гікок помовчав, тоді з безмежною втомою та безнадією в очах додав:
— А чи може бути щось гірше, аніж знати, що твого сина мають повісити?..
До Перрі Сміта не приїхали ні батько, ні сестра, навіть листа ніхто не прислав. Текс Джон Сміт нібито шукав золото десь на Алясці, хоч, незважаючи на всі зусилля властей, встановити його місцеперебування так і не вдалося. Що ж до місіс Джонсон, то вона ще раніше заявила слідчим, що боїться свого брата, й дуже просила не давати йому її нової адреси. (Коли Смітові розказали про це, він ледь помітно всміхнувся і мовив: "Хотів би я, щоб вона була там у будинку тієї ночі. Ото мала б на що подивитися!").
Коли не брати до уваги білки, подружжя Майєрів та адвоката, містера Флемінга, що вряди-годи навідував свого підзахисного, Перрі був зовсім самотній. Йому бракувало Діка. "Часто думаю про Діка",— записав він одного дня в своєму примітивному щоденнику. Після арешту їм не давали спілкуватися, і чи не найбільше, окрім волі, Перрі жадав саме цього: поговорити з Діком, знову бути з ним разом. Щоправда, Дік виявився аж ніяк не "кременем", не тим практичним і мужнім "залізним хлопцем", за якого Перрі мав його колись,— він показав себе "легкодухим і нікчемним слимаком". І все ж на той час Дік видавався йому найближчою людиною в світі — принаймні вони були рівня, обидва належали до проклятого каїнового Поріддя. Розлучений з Діком, Перрі ночував себе "одним один, мов той прокажений, з яким захоче знатися хіба що послідущий дурень"...
*
У камері Гікока вікна не було, і він бачив тільки широкий коридор та гратчасті двері інших камер. Зате він не був ізольований і завжди мав з ким перекинутися словом — у тюрмі не виводились п'яниці, шахраї, бешкетники, бродяги-мексіканці, отож Дік, з його легкою, "компанійською" вдачею, непристойними анекдотами й грубуватими жартами, дуже скоро став загальним улюбленцем (хоч один з в'язнів, якийсь старий, пройнявся до Діка непримиренною ворожістю, весь час сичав: "Убивця! Убивця!" — а якось при нагоді вихлюпнув на нього відро помиїв).
З вигляду Гікок видавався усім, хто його бачив, навдивовижу безтурботним хлопцем. Коли він не розмовляв з сусідами чи не спав, то лежав на ліжку, курив, жував гумку, читав спортивні журнали та дешеві детективи. А то й просто лежав, насвистуючи давні улюблені мелодії ("Ти крихітка добра і мила", "Поїдьмо в Буффало") і споглядаючи голу лампочку, що день і ніч світилася лід стелею камери. Він ненавидів це невсипуще електричне око: світло заважало йому спати, а ще більше загрожувало небезпекою його таємному задумові — втечі. Бо в'язень був зовсім не такий безтурботний, як здавалося, не скорився своїй долі й мав твердий намір будь-що уникнути "великої гойдалки". Не сумніваючись, що саме туди його пошле суд, він вирішив: "Утечу з тюрми, а там скочу в якусь машину — і шукай вітра в полі". Та для цього насамперед потрібна була зброя, і ось уже кілька тижнів він майстрував "перо" — щось на зразок великого шила,— яке сподівався загнати точно в те місце між лопаток шерифового помічника Майєра, де удар буде смертельний. Складники цієї зброї — дерев'яна колодка та цупкий металевий стрижень — були колись частинами щітки, яку в'язень поцупив з туалету, розламав і сховав під матрац. Пізно вночі, коли кругом було чути лише хропіння, кахикання та жалібні гудки поїздів, що гуркотіли через темне містечко, він гострив той стрижень об бетоновану долівку камери і обмірковував свій план.
Колись, іще першої зими після закінчення школи, Гікок мандрував попутними машинами по Канзасу й Колорадо.
— Я тоді шукав роботи. Ото їду одного разу ваговозом, і чогось ми з водієм засперечалися. Почалося, власне, з нічого, але він добре мене помолотив і викинув з машини. Просто серед дороги, десь там у біса в Скелястих горах. Ліпив мокрий сніг, а я тюпав милю за милею, і з носа в мене так і цебеніла кров. Потім натрапив на кілька хатин серед лісу на гірському схилі. Такі собі літні дачки, що в ту пору року стояли порожні й позамикувані. От я й заліз в одну з тих хатин. У ній були дрова й консерви, навіть трохи віскі. Я прожив там більш як тиждень, і то були чи не найкращі дні в моєму житті. Хоч ніс болів страшенно, а в очах мерехтіли жовті й зелені кола. А коли сніг перестав, засяяло сонце. Ніде я більше не бачив такого неба. Хіба що в Мексіці, тільки ж там клімат зовсім інший. Я обнишпорив сусідні хатини і знайшов чималий шмат шинки, радіоприймач і рушницю. Ото було життя! Цілими днями бродив собі з рушницею, вигрівався на сонечку. Почував себе пречудово. Мов той Тарзан. А вечорами їв консервовані боби зі смаженою шинкою, тоді загортався в ковдру й слухав музику, аж поки засинав. Ніхто там і близько не показувався. Тож я любісінько міг прожити в тій хатині до весни.