Цієї миті до нього підійшов Дік.
— Гей, Перрі,— мовив він.— Тобі погано?
Діків голос вилинув на Перрі, мов добряча доза сильного наркотика, збудивши в ньому вир суперечливих почуттів: напруження й полегкість, лють і приязнь. Стиснувши кулаки, він підступив до Діка.
— Сучий ти син!..
Дік вищирив зуби й сказав:
— Гайда. Можемо знову підхарчитися.
Не обійшлося без пояснень та вибачень: Дік належним чином відбув їх, коли вони з Перрі засіли в "Орлі" — улюбленому Діковому ресторанчику в Канзас-Сіті.
— Ти вже даруй мені, голубе. Я знав, що на тебе корчі нападуть. Що ти подумаєш, ніби я вже у фараонів. Але мені так повелося, що гріх було спинитись.
Він пояснив, що, залишивши Перрі, подався до Марклового гаража, де колись працював: сподівався знайти там якісь номери, щоб поставити на вкрадений "шевроле" замість небезпечних айовських.
— Ніхто й не побачив, як я прийшов і як пішов. Той Маркл завжди мав неабиякий зиск з розбитих машин. Прокрався я на задвірок, аж глядь — так і є, стоїть потрощений "де сото" з канзаськими номерами. Як ти думаєш, де вони тепер? На нашому "шевролику", друже!
Зробивши цю заміну, Дік викинув айовські номери в каналізацію. Тоді спинився біля бензозаправної станції, де працював один його приятель, колишній однокласник, якого звали Стів, і умовив того розміняти готівкою чек на п'ятдесят доларів. Досі він ніколи "не обкрадав своїх". Та пусте, більше він Стіва не побачить, бо цього ж таки вечора розпрощається з Канзас-Сіті, тепер уже назавжди. То чом би й не "потрусити" декого з давніх знайомих? Маючи це на думці, Дік навідав ще одного товариша по школі, що працював продавцем в аптеці. Після цього прибуток його зріс до сімдесяти п'яти доларів.
— А до вечора заокруглимо до двох сотень. Я вже намітив, куди нам зробити візити. Шість чи сім місць. А почнемо тут-таки.— Він мав на увазі "Орел", де його знали всі, від офіціантів до бармена, й приязно прозивали Маринадом (то була його улюблена страва).— А потім — до Флоріди! То як, голубе? Чи я тобі не обіцяв, що ми святкуватимем різдво у Майямі, як усі мільйонери?
*
Дьюї прокинувся. В кімнаті шерифової контори, де він заснув, зробивши голову на стіл, було майже темно. У суміжному кабінеті, на столі місіс Річардсон, задзвонив телефон. Але зняти трубку не було кому — всі уже давно розійшлися. Виходячи з контори, Дьюї твердо вирішив поминути телефон, що й далі дзвонив без упину, та в останню мить завагався. А може, то Мері хоче спитати, чи він ще працює і чи ждати його до вечері?
— Прошу містера Дьюї. Його викликає Канзас-Сіті.
— Я містер Дьюї.
— Говоріть, Канзас-Сіті. Ваш абонент на проводі.
— Еле? Це Най.
— Слухаю вас, Братчику.
— Приготуйтеся почути важливі новини.
— Готовий.
— Наші друзі тут. У Канзас-Сіті.
— Як ви дізналися?
— А вони й не дуже ховаються. Гікок понапідписував чеків по всьому місту. Та ще й своїм власним ім'ям.
— Своїм ім'ям? Це напевне означає, що він не думає затримуватись надовго... Або ж він надто самовпевнений. То, кажете, і Сміт з ним?
— Атож, обидва тут. Але на іншій машині. Чорно-білий "шевроле" п'ятдесят шостого року.
— Номери канзаські?
— Канзаські. І слухайте, Еле, як нам пощастило! Вони купили телевізор, розумієте? Гікок виписав продавцеві чек. А коли вони вже від'їжджали, в того вистачило розуму записати номер машини. Там-таки, на звороті чека. Округа Джонсон, шістнадцять двісті дванадцять.
— Перевірили?
— І що ви думаєте?
— Машина крадена.
— Це само собою. Але номери підмінені. Вони зняли їх з розбитого "де сото" в одному з тутешніх гаражів.
— А коли, ви знаєте?
— Учора вранці. Шеф (Логен Сенфорд) уже розіслав попередження з новим номером і описом машини.
— А щодо ферми Гікоків? Якщо вони ще десь в околиці, то рано чи пізно можуть туди з'явитися.
— Не турбуйтеся. Ми пильнуємо... Слухайте, Еле...
— Ну?
— От би мені такий подарунок на різдво. Нічого більше не хочу. Тільки б поставити на цьому крапку. Поставити крапку й заснути до Нового року. Як ви на це дивитесь?
— Ну що ж, сподіваюся, ви дістанете цей подарунок.
— Сподіваюся, ми обидва його дістанемо.
Трохи згодом, замислено йдучи через огорнуту вечірнім присмерком площу перед будинком суду, де під ногами шаруділо неприбране сухе листя, Дьюї з подивом подумав про те, що не відчуває ніякого піднесення. Здавалося б, тепер, дізнавшись, що гадані злочинці не зникли назавжди десь на Алясці чи в Мексіці й що їх от-от буде заарештовано, він мав би радіти, але чомусь не радів. Навіть сумнівався, чи правдиве Наєве повідомлення, й начебто не до кінця повірив йому. Не вірив він і в те, що Гікока й Сміта буде схоплено в Канзас-Сіті. Йому видавалося, що цих двох узагалі неможливо спіймати.
*
Майямі-Біч, Оушен-драйв, 335 — така адреса готелю "Сомерсет", невеликого квадратного будинку з погано побіленими стінами в синявих патьоках і синявим рекламним написом: "Вільні кімнати. Найнижчі ціни. Комфортабельний пляж. Свіже морське повітря". Він стоїть у довгому ряду таких самих невеликих поштукатурених готелів, що вишикувалися вздовж невеселої білої вулиці. У грудні 1959 року його "комфортабельний пляж" являв собою піщану смужку позад будинку, з двома парасолями, встромленими в пісок. Один був рожевий, з написом: "У нас подають морозиво Валентайн". Того різдвяного полудня коло нього розташувалося четверо жінок, і транзисторний радіоприймач потішав їх серенадами. Під другим парасолем — голубим, що закликав: "Засмагайте з кремом Коппертон!" — примостилися Дік і Перрі. Вони вже п'ять днів мешкали в "Сомерсеті", наймаючи кімнату на двох за вісімнадцять доларів на тиждень.
— Ти навіть не поздоровив мене з різдвом,— мовив Перрі.
— З різдвом тебе, голубе! І з Новим роком!
Дік був у плавках, а Перрі, так само як і в Акапулько, не схотів показувати свої покалічені ноги, щоб іншим "не було бридко", й сидів одягнений, навіть не роззувся. А втім, настрій у нього був непоганий і, поки Дік робив стойки на голові, намагаючись привернути увагу дам під рожевим парасолем, він узявся читати "Майямі геральд". Розгорнувши газету, він натрапив на статтю, що цілком захопила його. В ній розповідалося про вбивство цілої сім'ї в штаті Флоріда: містера Кліффорда Уокера, його дружини та двох їхніх дітей — чотирирічного хлопчика й дворічної дівчинки. Їх не позв'язували, не позатуляли роти, проте всіх чотирьох убито пострілами в голову з гвинтівки 22-го калібру. Цей загадковий, нічим не вмотивований злочин вчинено в суботню ніч 19 грудня в будинку Уокерів, на фермі поблизу Таллахассі.