Друга анкета була така:
"Сміт, Перрі Едвард. Чол. Місце нар.: Невада. Зріст: 5 ф. 4 д. Вага: 156 ф. Волосся: темно-кашт. Злочин: крад., втеча. Заарештований: (не заповнено). Ким: (не заповнено). Заходи: передано до тюрми шт. Канзас із окр. Філіпс. 5—10 р. Звільнений достр. 7.6.59".
Мері роздивлялася Смітове обличчя, сфотографоване в профіль і анфас,— обличчя самовдоволене, неприязне, проте по-своєму гоже: гарно окреслені уста й ніс, імлисті мрійливі очі, також досить гарні і, як визначила вона подумки, виразисті, наче в актора. Виразисті, але водночас і лихі. Хоча й не такі лихі, не такі "відверто злочинницькі", як у Річарда Юджіна Гікока. Вражена поглядом Дікових очей, Мері несамохіть пригадала один випадок із свого дитинства: якось вона побачила рись, що попалася в пастку, й підійшла ближче із щирим бажанням визволити її, та очі тварини, сповнені болю і ненависті, вмить розвіяли співчуття і вкинули її в жах.
— Хто вони? — спитала Мері.
Дьюї переповів їй Веллзову історію, тоді сказав:
— Дивна річ. Ось уже три тижні ми тільки те й робимо, що розшукуємо людей, які будь-коли працювали на Клаттеровій фермі. Можна подумати, що нам оце просто пощастило. Та ще день-два — і ми самі натрапили б на цього Веллза. Дізналися б, що він у тюрмі. А тоді однаково докопалися б до правди.
— А ти певен, що це правда? — спитала Мері. Дьюї та його помічники вже прослідкували сотні ниток, що нікуди не вели, і вона хотіла застерегти чоловіка від нового розчарування, побоюючись за його здоров'я. Він був зовсім знервований, висотаний до краю і викурював по три пачки сигарет на день.
— Ні, не певен,— відказав Дьюї,— але нюхом чую, що так.
Його тон майже переконав Мері. Вона знову схилилася над фотографіями на кухонному столі.
— Поглянь на нього,— показала пальцем на обличчя білявого молодика.— Які страшні очі! Наче пронизують тебе.— Тоді сховала фотографії назад у конверт.— Краще б ти мені їх не показував.
*
Того ж таки вечора інша жінка, в іншій кухні, відклала набік недоштопану шкарпетку, зняла окуляри в пластмасовій оправі і, немов націляючись ними на гостя, сказала:
— Сподіваюся, ви розшукаєте його, містере Най. Задля нього самого. У нас двоє синів, він первісток. Ми його любимо, але ж... Ну звісно, я розумію. Він ніколи б не поїхав так зненацька. Не подався б геть, не сказавши нікому й слова — ні батькові, ні братові. Мабуть, знову вскочив в якусь халепу. І що це з ним діється? Чого він такий?
Вона повела очима через невеличку, тепло натоплену кухню туди, де, згорбившись у кріслі-гойдалці, сидів Уолтер Гікок — її чоловік, батько Річарда Юджіна. Він був худий, виснажений, із бляклими, повними зневіри очима й зашкарублими руками, а коли заговорив, голос його звучав так, наче давно вже не був у вжитку.
— У дитинстві мій син був нічим не гірший за інших, містере Най,— сказав містер Гікок.— Чудовий спортсмен, завжди серед перших у школі. Баскетбол, бейсбол, футбол — скрізь відзначався. І вчився добре, з деяких предметів тільки відмінні оцінки мав. З історії, з креслення... Школу він закінчив у червні сорок дев'ятого й хотів піти до коледжу. Вчитися на інженера. Та ми не могли йому допомогти. Просто грошей не було. Їх у нас ніколи нема. Ферма наша вся кругом сорок чотири акри, то й так ледве животіємо. Мабуть, Діка тоді пригнітило те, що в нього не вигоріло з коледжем. Спочатку він пішов працювати на залізницю в Канзас-Сіті. Заробляв сімдесят п'ять доларів на тиждень. Він собі розважив, ніби цього досить, щоб завести сім'ю, отож вони з Керол і одружилися. Їй тоді було всього шістнадцять, а йому дев'ятнадцять. Я завжди вважав, що нічого доброго з того не вийде. Так воно й сталося.
Місіс Гікок, опасиста кругловида жінка, що її м'яких рис не огрубило життя, сповнене цілоденної праці, докірливо мовила:
— Трійко милих хлопчаків, онуки наші — ось що з того вийшло. Та й Керол дівчина хороша. Вона нічим не винна.
Містер Гікок провадив далі:
— Вони найняли собі чималий будинок, купили новісіньку машину й відтоді вже не вилазили з боргів. Навіть коли Дік працював на швидкій допомозі й мав кращі заробітки. А потім він знайшов місце в "Марші Б'юїк" — це велика майстерня в Канзас-Сіті. Був там механіком і фарбарем. Та вони з Керол жили надто розкішно, купували речі аж ніяк не по своїх грошах, і Дік почав шахрувати з чеками. Я все-таки гадаю, що якось воно пов'язане з тою катастрофою. Коли він розбився в машині й дістав струс мозку. Після того він дуже змінився. Став грати в карти, підробляти чеки. Раніше він ніколи такого не робив. Десь тоді ж таки й з тією другого зв'язався. Через неї і Керол покинув.
Місіс Гікок сказала:
— Дік не мав іншої ради. Ти ж пам'ятаєш, як Маргарет Една до нього горнулася.
— Хіба треба піддаватися кожній жінці, яка тебе вподобала? — заперечив містер Гікок.— Ну, а далі, містере Най, ви, мабуть, знаєте все не гірше за нас. Чому нашого сина засадили в тюрму. Він одбув там сімнадцять місяців тільки за те, що позичив мисливську рушницю. Узяв в одному будинку тут по сусідству. Нехай там кажуть що хочуть, а красти її він і не думав, я певен... Оце його й згубило. Відколи вийшов з Ленсінгу, він став до нас однаково що чужий. Слова йому не можна було сказати. Вважав, що весь світ проти нього, проти Діка Гікока. Навіть друга жінка його покинула, подала на розлучення, коли він був у тюрмі. Одначе трохи згодом він нібито заспокоївся. Працював у майстерні Боба Сендза в Олейті. Жив удома, з нами, рано лягав спати, нічим не порушував умов дострокового звільнення. Мушу вам сказати, містере Най, я на цьому світі не житець, у мене рак, і Дік про це знав — цебто що я хворий. Якось недавно — ще й місяця, мабуть, не минуло,— саме перед тим, як утекти, він сказав мені: "Ти завжди був для мене добрим батьком. Я ніколи більше не завдам тобі прикрощів". Він сказав те, що думав, я знаю. Бо душа в нього добра. Коли б ви побачили його на футбольному полі чи зі своїми дітьми, ви б мені повірили. О господи, і що це з ним знову сталося? Просто не знаю, що й думати.
— А я знаю,— озвалась його дружинаг Вона знову взялася була штопати, але сльози застилали їй очі.— Це все отой його товариш. Ось що з ним сталося.