Дьюї звик до подібних нападок — така вже була його робота. Він лише зітхнув і посміхнувся.
— Нічого смішного тут нема! Я кажу серйозно. Чому ви нікого не заарештуєте? Вам за це платять гроші.
— Ану без грубощів,— сказала місіс Гартмен.— Усім нам кепсько. Елвін робить що тільки може.
Дьюї підморгнув до неї.
— Розтлумачте йому, хазяйко. І дуже дякую за каву.
Скотар почекав, доки він дійде до дверей, тоді випалив навздогін:
— Якщо ви ще коли поткнетеся в шерифи, на мій голос не розраховуйте. Бо ви його недістанете!
— Ану без грубощів,— знову сказала місіс Гартмен.
*
Був полудень десь ген у пустелі Мохаве. Перрі сидів на валізі й награвав на гармонійці. Дік стояв обіч лискучого чорного шосе № 66, втупивши очі в безлюдну далечінь, неначе сподівався викликати машину силою свого погляду. Машини з'являлися рідко, та й ті не спинялись задля двох подорожніх. Щоправда, один водій ваговоза, що їхав до Нідлса, штат Каліфорнія, запропонував підвезти їх, але Дік відмовився. Це була "не та нагода". Вони з Перрі чекали якогось самотнього мандрівника в пристойній машині й з повним гаманом — такого, щоб пограбувати його, задушити й покинути серед пустелі.
У пустелі звук часто випереджає появу. Дік зачув далекий стугін ще не видимої машини. Почув його й Перрі. Він сховав гармонійку в кишеню, узяв валізу й став поруч Діка на узбіччі шосе. (Валіза становила весь їхній багаж. Вона була вщерть напакована пам'ятками Перрі, до яких долучено три сорочки, п'ять пар білих шкарпеток, коробку аспірину, пляшку текіли[29], ножиці, безпечну бритву й пилочку для нігтів. Решту свого добра вони частково позаставляли, частково полишили на отого бармена-мексіканця, а частково надіслали поштою до Лас-Вегаса).
Вони чекали. Аж ось і машина. Вона швидко наближалась, і скоро стало видно, що то синій "додж", в якому немає нікого, крім водія — кощавого лисого чоловіка. Нагода була чудова. Дік підняв руку й помахав водієві. Той сповільнив швидкість, і Дік усміхнувся до нього променистою усмішкою. Машина вже майже спинилась, і водій пильно оглянув подорожніх з ніг до голови. Як видно, довіри вони в нього не викликали (після п'ятдесятигодинної автобусної подорожі з Мехіко-Сіті до Барстоу та півдня переходу по пустелі Мохаве обидва були оброслі, закурені й мали страхітливий вигляд). Він натиснув на газ і погнав геть. Дік приклав долоні до рота й гукнув навздогін:
— Твоє щастя, падлюко!
Тоді засміявся й завдав на плече валізу. Сердитись по-справжньому він просто не міг, бо, як пригадував потім, "був надто радий, що знов опинився у добрих старих Штатах". Та й, зрештою, з'явиться ще якась машина, і в ній теж буде водій.
Перрі дістав свою гармонійку (він поцупив її вчора в універсальній крамниці в Барстоу) і заграв початкові такти їхнього "похідного маршу". То була одна з його улюблених пісень, і він навчив Діка всіх п'ятьох її куплетів. Вони марширували в ногу, пліч-о-пліч, і співали:
Уздріли мої очі, як господь іде до нас,
Він потопче грона гніву, що зріли в серцях.
Серед мовчазної пустелі дзвінко лунали їхні дужі молоді голоси:
Слава! Слава! Алілуя!
Слава! Слава! Алілуя!
Частина третя
Відповідь
Молодика звали Флойд Веллз. Він був низенький на зріст і майже зовсім не мав підборіддя. В минулому Веллз брався до багатьох справ: був солдатом, робітником на фермі, механіком і, нарешті, злодієм, за що й дістав строк "від трьох до п'яти" в тюрмі штату Канзас. У вівторок, 17 листопада, він лежав у своїй камері з навушниками на голові й слухав останні вісті. Та голос диктора й нудні події дня наганяли на нього сон ("Канцлер Конрад Аденауер прибув сьогодні до Лондона для переговорів з прем'єр-міністром Гарольдом Макмілланом... Президент Ейзенхауер приділив годину й десять хвилин на обговорення планів та бюджету космічних досліджень з доктором Кейтом Гленнаном..."). Аж раптом він почув таке, що його дрімота враз розвіялась:
"Офіційні особи, що провадять розслідування трагічної загибелі чотирьох членів сім'ї Герберта Вільяма Клаттера, звернулися до громадськості з проханням дати будь-які відомості, що допомогли б розкрити цей загадковий злочин. Уранці минулої неділі самого Клаттера, його дружину та двох неповнолітніх дітей знайдено вбитих у їхньому будинку на фермі поблизу Гарден-Сіті. Злочинці зв'язали їх, позатуляли їм роти і вбили пострілами в голову з мисливської рушниці дванадцятого калібру. Як визнають слідчі органи, їм досі не вдалося виявити жодних мотивів злочину, що, за словами Логена Сенфорда, начальника Канзасского бюро розслідування, є найстрашнішим за всю історію Канзасу..."
Веллз був приголомшений. "Просто вухам своїм не повірив",— як він сам розповідав згодом. А тим часом йому таки випадало б повірити, бо він не тільки був знайомий з Клаттерами, але й добре знав, хто їх убив.
Це почалося давно, одинадцять років тому, восени 1948-го. Веллзові минав тоді двадцятий.
— Я мандрував по країні, брався до всякої, яка трапиться, роботи,— пригадував він.— В отакий спосіб і опинився ген у Західному Канзасі, десь недалеко від кордону з Колорадо. Ходив шукав місця, питав усіх, де б його влаштуватися. Хтось мені й сказав, що потрібен робітник на ферму "Долина" — так містер Клаттер називав свою садибу. І справді, він мене взяв. Я працював у нього щось із рік, в усякому разі — до наступної весни, і пішов тільки тому, що не сиділося мені. Тягло кудись-інде. Зовсім не тому, що не поладнав з містером Клаттером. Ні, він ставився до мене добре, так само, як і до всіх, хто в нього працював. Бувало, не вистачить грошей до платні, то він завжди підкине тобі десятку чи п'ятірку наперед. І взагалі платив добре, а як заслужиш, то й премії давав охоче. Одне слово, дуже він мені подобався. Та й уся їхня сім'я — і місіс Клаттер, і діти. Коли я там жив, двоє менших, ті, яких убито,— Ненсі й хлопчик в окулярах,— були ще зовсім малі, років по п'ять-шість. А старші — Біверлі й ще одна дівчинка, я вже не пам'ятаю, як її звали,— ті вже ходили до школи. Славні були люди, дуже славні. Я й досі їх пам'ятаю...
Так от, пішов я звідти десь у сорок дев'ятому році. Одружився, розлучився, служив у війську і всяке таке інше. Час собі минав, і от у п'ятдесят дев'ятому, так, у червні п'ятдесят дев'ятого, через десять років, як я пішов від містера Клаттера, мене засадили в Ленсінг. Заліз я, бачте, в одну крамницю електротоварів. А чого — хотів потягти кілька газонокосарок. Не на продаж, ні. Думав давати їх напрокат. Завести, так би мовити, власне дільце. Та нічого, звісно, не вийшло, окрім того, що приклепали мені строк під трьох до п'яти років. Якби не це, я б ніколи не спізнався з Діком і, можливо, містер Клаттер був би досі живий. Та що вже б, те в. Видно, судилося мені зустріти Діка.