— Можливо, один із цих варіантів — саме те, що нам потрібно,— сказав Дьюї.— Особиста ворожість, непогамовна злоба...
— Якщо це все-таки не пограбування,— докинув Най, хоч цей мотив після тривалого обговорення було майже виключено. Проти нього висувалося чимало вагомих аргументів, а найголовніший — що нелюбов містера Клаттера до готівки була добре відома по всій околиці. До того ж, якщо припустити пограбування, то чому злочинець не забрав коштовностей, що були на місіс Клаттер: золотої обручки й перстенця з діамантом?
І все ж Най стояв на своєму:
— Уся обстановка вказує на пограбування. Пригадуєте Клаттерів портфелик? Хтось покинув його розкритим на ліжку — не думаю, що сам господар... А гаманець Ненсі? Він лежав на підлозі в кухні. Як він там опинився? А те, що в домі не було ані цента? О, пробачте — два долари. Ми знайшли їх у конверті на письмовому столі Ненсі... Тим часом ми знаємо, що тільки напередодні Клаттер узяв по чеку шістдесят доларів. Ми прикинули, що з них мало залишитись принаймні п'ятдесят. От деякі й кажуть: "Ніхто не став би вбивати чотирьох чоловік за якісь там півсотні". І ще таке: "Авжеж, можливо, вбивця й узяв гроші, але тільки з тим, щоб замилити нам очі, навести на думку, ніби його метою було пограбування". Не знаю, не знаю...
Коли надворі посутеніло, Дьюї на хвилину перервав нараду, щоб подзвонити додому й попередити дружину, Мері, що вечеряти він не прийде.
— Так, Елвіне, гаразд,— сказала вона, але Дьюї дочув у її голосі незвичну тривогу. Елвін і Мері були одружені вже сімнадцять років, мали двох хлопчиків, і Мері, колишня стенографістка КБР, з якою він познайомився, живучи в Новому Орлеані, завжди співчутливо ставилася до його нелегкої служби з її безладним розпорядком та несподіваними телефонними викликами в хтозна-яку далечінь.
— Щось сталося? — запитав він.
— Ні-ні, нічого,— заспокоїла його Мері.— Тільки, коли вернешся, подзвони біля дверей. Я поміняла всі замки.
Тепер він зрозумів, у чому річ.
— Не тривожся, люба. Замкни двері й засвіти лампочку над ганком.
Коли він поклав трубку, хтось запитав:
— Що таке? Мері боїться?
— Еге ж, хай йому абищо,— відказав Дьюї.— І вона, і всі кругом.
*
Проте боялися не всі. І вже, певна річ, аж ніяк не голкомбська поштмейстерка, безстрашна вдовиця місіс Мертл Клер, що зневажливо казала про своїх земляків:
— Страхополохи нещасні. Сидять ночами, тремтять, очі склепити бояться. А от я собі сплю спокійно,— хвалилась вона,— Нехай хто спробує утнути мені якусь штуку.
(Через одинадцять місяців група озброєних бандитів у масках спіймала її на слові: вони вдерлися на пошту й полегшили касу цієї достойної жінки на дев'ятсот п'ятдесят доларів).
Як звичайно, погляди місіс Клер не збігалися з думкою більшості її земляків.
— Тепер тут у нас величезний попит на замки та засувки,— казав власник господарчої крамниці в Гарден-Сіті.— Люди не дуже додивляються, що беруть,— їм аби лиш замикало.
Та, Зрештою, наполохана уява відчиняє будь-які двері: досить повернути ключ — і страхіття вже ось воно. У вівторок на світанку мисливці з Колорадо, проїжджаючи машиною через Голкомб (вони прибули здалека й не знали про нещастя, що сталось у містечку), дуже здивувалися, коли побачили у вікнах світло,— майже в кожному вікні, в кожному будинку,— і вдягнених людей, цілі сім'ї, що просиділи всю ніч без сну, нашорошивши вуха. Чого вони боялися? "Це може статися знову",— така була, з деякими відмінностями, звичайна відповідь.
А втім, одна жінка, шкільна вчителька, зауважила:
— Ніхто б так не боявся, коли б це спіткало когось іншого, тільки не Клаттерів. Не таку взірцеву для всіх сім'ю, не таку безбідну та міцну. Адже в ній уособлювалося все, що по-справжньому цінують і поважають тутешні люди. І раптом отаке лихо — це ж для них наче кінець світу. Тепер, мовляв, і жити ні до чого. По-моєму, люди не так налякані, як пригнічені.
Та була ще одна причина — найпростіша і найлиховісніша. Усі ці донедавна добрі сусіди та знайомі раптом пройнялися недовірою одне до одного. І то не дивно: адже вони вважали, що вбивця десь тут, серед них, і геть усі поділяли думку брата небіжчика, Артура Клаттера, що, розмовляючи 17 листопада з журналістами у вестибюлі готелю в Гарден-Сіті, заявив:
— Б'юсь об заклад: хто б це не зробив, він перебуває зараз не далі як за десять миль від місця, де ми з вами стоїмо.
*
Десь миль за чотириста на схід від того місця, де стояв тоді Артур Клаттер, два молодики сиділи собі в окремій кабіні ресторанчика "Орел" у Канзас Сіті. Один з них, вузьколиций, з витатуйованою на правій руці синьою кішкою, швидко поглинув кілька сандвічів з курятиною і тепер їв очима страву товариша: незайманий біфштекс по-гамбурзькому й склянку пива, в якому розчинялися три таблетки аспірину.
— Перрі, дитинко,— мовив Дік,— ти ж не їси біфштекса. То я заберу його.
Перрі штовхнув тарілку через стіл.
— А чорт! Ти можеш хоч трохи помовчати?
— А ти б не читав сто разів те саме.
Ішлося про статтю на першій сторінці канзаської "Стар" від 17 листопада під заголовком: "У справі про вбивство чотирьох замало доказів". Стаття доповнювала опубліковане напередодні повідомлення про вбивство й закінчувалась так:
"Перед слідством стоїть складне завдання: знайти вбивцю або вбивць, чия вправність настільки ж очевидна, наскільки незбагненні мотиви вбивства. Як відомо, цей убивця або вбивці:
завбачливо перерізали проводи обох наявних у будинку телефонів;
майстерно позв'язували свої жертви й позаліплювали їм роти, причому в будинку не виявлено жодних слідів боротьби;
не залишили по собі ніяких доказів, ніяких ознак того, що вони чогось шукали,— за винятком хіба портфелика м-ра Клаттера;
застрелили чотирьох чоловік у різних приміщеннях будинку й спокійно підібрали порожні гільзи;
з'явилися й зникли, ніким не помічені, хоч були, як видно, озброєні;
діяли без будь-яких видимих мотивів, коли не вважати невдалої спроби пограбування, якої слідство до уваги не бере".
— "Цей убивця або вбивці..." — вголос прочитав Перрі.— Неправильно з погляду граматики. Треба: "цей убивця або ці вбивці".— Сьорбаючи присмачене аспірином пиво, він провадив далі: — Та хоч як воно є, а я їм не вірю. І ти теж не віриш. Признайся, Діку, тільки чесно. Адже ти не віриш цим брехням, ніби їм бракує доказів?