— Нехай тепер дехто постережеться,— мовив він.
В понеділок удень Дьюї влаштував прес-конференцію.
— Я викладу вам самі факти, без будь-яких припущень,— сказав він журналістам.— Передусім треба пам'ятати, що ми маємо справу не з одним убивством, а з чотирма. І ми не знаємо, хто був головною мішенню. Основною жертвою. Це міг бути і Кеньйон, і Пенсі, і той чи той із батьків. Дехто каже, що це напевне містер Клаттер: йому ж, мовляв, і горло перерізали, і взагалі найжорстокіше повелися. Але це тільки припущення, а не факт. Було б добре, якби ми знали послідовність убивств, але медичний експерт не може цього сказати, він констатує лиш те, що Клаттери померли десь між одинадцятою і другою ночі.
Потім Дьюї відповів на запитання. Ні, жодну з жінок не згвалтовано... Ні, наскільки з'ясовано на сьогодні, з будинку нічого не вкрадено. Так, він вважає за "дивний збіг обставин" те, що містер Клаттер за вісім годин до смерті придбав сорокатисячний страхувальний поліс із подвійним відшкодуванням. Одначе він, Дьюї, "ладен закластися", що між цією діловою операцією і злочином немає ніякого зв'язку. Та й як можна таке припускати, коли єдиними матеріально зацікавленими тут особами були б старші дочки містера Клаттера — місіс Івенна Джарчо та міс Біверлі Клаттер?.. Так, сказав Дьюї репортерам, він має певну думку щодо того, чи був убивця сам чи їх було двоє, але не вважає за потрібне її розголошувати.
Насправді на той час Дьюї ще не мав певної думки з цього приводу. Він вагався між двома припущеннями, або, як він казав, "концепціями", і, намагаючись відтворити картину злочину, виходив і з "одноосібної", і з "двоосібної" концепцій. Згідно з першою, вбивця мав бути добрим знайомим Клаттерів або принаймні мати більш-менш детальні відомості про будинок та його мешканців: зокрема, знати, що надвірні двері дуже рідко замикалися на ніч; що містер Клаттер ночував сам у хазяйській спальні на першому поверсі; що місіс Клаттер і діти займали окремі кімнати нагорі. На думку Дьюї, він підійшов до будинку пішки, десь близько півночі. У вікнах не світилося, Клаттери спали. Що ж до Тедді, їхнього двірського собаки, то хто ж не знає, що він боїться рушниць. Отож, забачивши в руках чужинця зброю, він, певне, заскавулів і поповз геть. Зайшовши в будинок, убивця насамперед вивів з ладу телефони,— один у кабінеті господаря, другий у кухні,— а тоді вже пішов до великої спальні й збудив містера Клаттера. Перед лицем зброї містер Клаттер мусив коритись незваному гостеві й пішов з ним нагору, де вони збудили решту сім'ї. Потім убивця дав містерові Клаттеру шнур та пластир, і той зв'язав дружину й заліпив їй рот, зв'язав дочку (у неї єдиної, не знати чому, рот не був заліплений) і поприв'язував їх до ліжок. Далі батько з сином під дулом рушниці спустилися в підвал, і там містер Клаттер був примушений заліпити рот Кеньйонові й прив'язати його до канапи. А його самого вбивця завів у котельню, вдарив по голові, заліпив йому рот пластиром і зв'язав руки й ноги. Здобувши в такий спосіб свободу дій, убивця перестріляв їх по черзі, не забуваючи щоразу підібрати порожню гільзу. А коли покінчив з усіма, то вимкнув скрізь світло й подався геть.
Можливо, що все було саме так, цілком можливо. Але Дьюї мав сумніви.
— Коли б Герб знав, що його сім'я в небезпеці, в смертельній небезпеці, він бився б, як лев. А він же був не дурний, та й сили йому не бракувало. І Кеньйон був здоровий, кремезний хлопчина, ще й здоровіший за батька. Отож важко собі уявити, щоб один чоловік, нехай і озброєний, міг здолати їх обох. Тим більше, що всіх чотирьох, як видно, зв'язано однією рукою, бо вузол скрізь той самий.
Дьюї, як і більшість його колег, віддавав перевагу другій гіпотезі, котра багато в чому повторювала першу, з тією лиш істотною різницею, що вбивця був не сам, а мав спільника, який допомагав йому приборкати Клаттерів, позатуляти їм роти й позв'язувати їх. Але й це припущення мало свої вади. У Дьюї, приміром, не вкладалося в голові, як два чоловіки "могли водночас дійти граничного ступеня люті, люті просто патологічної, без чого неможливо вчинити такий злочин".
Ось як він пояснював цю свою думку:
— Припустімо, що вбивця добре знав Клаттерів, що він сам із тутешніх... Припустімо, що це звичайний собі чоловік, окрім хіба того, що він дихав люттю, безтямною злобою проти Клаттерів або ж проти когось одного з них... Але де він міг знайти собі помічника, який настільки втратив глузд, що пристав до нього? Оце вже ніяк не в'яжеться. Суперечить здоровому глуздові. А втім, як сказати щиру правду, то нічого тут не в'яжеться.
Після прес-конференції Дьюї пішов до кабінету — кімнати, яку тимчасово надав йому шериф у своїй конторі. Там стояв письмовий стіл і два простих стільці. На столі лежали речі, що, як сподівався Дьюї, колись мали стати предметними доказами в суді: лейкопластир та шнур, зняті з жертв і тепер укладені в пластикові пакети (у розкритті злочину на них не покладалось особливих надій — і те, й те можна було придбати в першій-ліпшій крамниці по всіх Сполучених Штатах); зо два десятки збільшених глянсуватих фотознімків, зроблених фотографом з поліції на місці злочину,— розтрощений череп містера Клаттера, спотворене обличчя його сина, зв'язані руки Ненсі, закляклі мертві очі матері й таке інше. В наступні дні Дьюї просидів чимало годин над цими фотографіями, сподіваючись "раптом щось побачити", виявити якусь непомічену важливу деталь.
— Це як оті мальовані загадки, де питається: "Скільки тварин ви можете знайти на цьому малюнку?" От і я ніби розгадую таку загадку. Намагаюся знайти прихованих тварин. Я відчуваю, що вони тут є... аби тільки мені їх добачити.
І справді, одна з фотографій — то було зняте зблизька тіло містера Клаттера на матрацній коробці — вже дала важливе відкриття: сліди запорошених підошов з ромбічним рифленням. Ці відбитки, не видимі неозброєному оку, напрочуд чітко зафіксувалися на плівці під сліпучим сяйвом фотолампи. Разом з іншим слідом, знайденим на тій самій коробці,— виразним кривавим відбитком підошви з двома круглими вічками,— вони становили єдині "поважні докази", на які могло послатися слідство. Могло, але не посилалося, бо Дьюї та його "команда" визнали за краще тримати їх у таємниці.