На нашого героя ця звістка впала, наче грім з ясного неба: він і гроші втратив, і в дурні пошився. Лише тоді він почав розпитуватися про свого патрона й дізнався, що Епельбаум ніколи не був присяжним повіреним, він тільки заступник у справах, один з тих, кого називають "підпільним адвокатом", і його ім'я згадують у Білій Церкві завжди з усмішечкою... Становище нашого героя ставало досить сумним. Ішлося до того, що він знову зазнає мук голоду. Шолом, пригнічений, сів до столу й написав батькові в Переяслав великого й досить промовистого листа. Промовистість, можна сказати, врятувала його: з допомогою промовистості можна багато написати й мало сказати. Лише наприкінці листа він закинув кілька слів, що охоче б з'їздив додому, якби мав трохи грошей на дорогу. Незабаром він одержав від батька грошовий пакет, в якому було кілька карбованців і лист з пропозицією негайно приїхати, бо в одному місті недалеко від Переяслава відкрилася вакансія казенного рабина і Шолом має всі шанси посісти цю посаду. А закінчував він свого листа теж досить красномовно: "Мерщій, мерщій! Лети, мов та стріла з лука! Лети на крилах! Швидше! Не озирайся! Приїжджай, і хай тобі щастить!.."
ВИБОРИ
Ям обирають назенного рабина. — По* передній лубенсьний рабин — старий знайомий. — Реб Нахмен Каган протегує молодому кандидатові. — Наш герой виступає з промовою й справляє велине враження. — 99ВітайтЄ| обраний одноголосно". — Для парафіян це теж чудо. —Приїзд у Переяслав, затьмарена радість. — Шолом дає собі слово честі не бути таким, ян усі
Лубни — це назва міста, яке забажало казенного рабина. Слово "забажало" вжито, власне, тільки ради красного слівця. Місто так бажає казенного рабина, як, скажімо, бажають могильника. Адже інститут казенних рабинів зовсім зайвий, його накинув російським євреям царський уряд, і вони змушені миритися з ним, як з чимось путящим. Найцікавіше є те, що не начальство безпосередньо призначає казенного рабина, щоб той опікував над євреями, а самі євреї повинні його обирати, їхній кагал. Але ці вибори примусові, диктуються згори. Тобто начальство наказує кагалові зібратися в такий-то день там-то й там-то і обрати собі казенного рабина. Тоді з'являються кандидати. Кожен кандидат має своїх прибічників, і кожна сторона вживає свою зброю й свої засоби впливу на виборців. Хто має добру протекцію, хто діє з допомогою грошей, а хто з допомогою чарчини. Ніхто не дрімає. Місто кипить, вирує. Люди гарячаться. Одне слово, на єврейській вулиці свято — обирають казенного рабина. Голосують, опускають кулі, життя буяє! Іноді це триває тижні, а іноді — місяці. Для нагляду за виборами, щоб, крий боже, не було зловживань під час підрахування голосів, начальство присилає чиновника. І лише після виборів починається справжня колотнеча. Оскільки вибори має затвердити губернатор, то в губернське правління летять доноси, скарги від необраних кандидатів. І якщо вибори скасовано, то вся історія починається наново. Нові кандидати, нові сторони, нові вибори, нові доноси й нові касації.
Серед осіб, які виставили свої кандидатури до виборів казенного рабина в Лубнах, був також попередній рабин, син меламеда Мойше-Довида, Шимен Рудерман, той самий, що збирався, коли пам'ятаєте, вихреститись у Переяславі, але євреї його визволили з монастиря й послали в Житомирську школу казенних рабинів. Цей рабин, мабуть, не дуже припав до вподоби лубенським парафіянам. Люди чекали виборів, як приходу месії. Лубенські євреї не хотіли знати ніякої політики й ніяких хитрощів. Коли їм хтось подобався, вони йому одверто казали: "Ти нам подобаєшся". А коли не подобався, вони казали: "Іди собі з богом, ти нам не подобаєшся". Рабинові Рудерману вони вже давно сказали, і досить одверто, що він може шукати собі іншого місця. Щоб він не подумав, ніби з ним тут жартують, вони його місце в синагозі віддали іншому, і коли в суботу рабин прийшов у синагогу, він не мав де сісти й мусив усю відправу вистояти на ногах. Зате другої суботи він прийшов з поліцією й силою захопив своє почесне місце біля східної стіни. Можна собі уявити, який ефект, яке враження це справило. Подія ця набула великого розголосу. Бо крім того, що всю історію було описано в газеті "Гамейліц", редактор Цедербаум додав ще від себе петитом "Примітку редактора", яка зайняла втричі більше місця, ніж сама кореспонденція. Там він віддав належне і рабинові, і всьому кагалові, дорікаючи їм за блюзнірство, за те, що вони пустили в божу обитель поліцію. Закінчив він свою примітку повчанням, що так поводитись не можна, підтвердивши своє повчання кількома притчами та цитатою з "Сказання про Есфір": "Досить нам терпіти ганьбу й наругу". Цедербаум, хай йому земля пухом, був майстер своєї справи.
Проте Рудерман не зняв своєї кандидатури на посаду лубенського казенного рабина. Інші кандидати теж діяли разом із своїми прихильниками, кожна сторона на свій лад. І боротьба розгорілася. Майже наприкінці кампанії, за кілька днів перед виборами, наче з неба, впав герой цього життєпису з листом дядька Пині до його свата, одного з найшановніших людей міста Лубни, до реб Нахме-на Кагана. То був родовитий старик, багатій. Він, звісно, займав у синагозі найпочесніше місце. Кантор не смів правити далі відправу, поки реб Нахмен не закінчить попередньої молитви, хоч би це тривало навіть цілу вічність. А коли реб Нахменові доводилось запізнитись у синагогу (це траплялося мало не щосуботи), він посилав кого-небудь попередити, щоб на нього не чекали. Але парафіяни
які, звісно, знали звичай, розуміли, що він цим натякає, щоб на нього чекали. Одне слово, реб Нахмен був свого роду світилом, про нього можна було сказати: "Ученість і велич поєднані тут".
Молодий кандидат застав його за читанням мішнаіс. Прочитавши листа дядька Пині, старий Каган поправив окуляри й оглянув хлопця з ніг до голови. Скидалося на те, що молодий чоловік у своєму коротенькому піджачку справив на старого не дуже гарне враження. Але авторитет дядька Пині взяв, мабуть, гору, і хазяїн запропонував гостеві сісти. Розбалакавшися з ним і впевнившись, що хлопець непогано розуміється на священних текстах, знає талмуд і в розмові може докинути староєврейське слівце, старий почав усміхатися й звелів подати яку-не-будь закуску. Внесли тацю, на таці стояло блюдечко, а на блюдечку лежав один-однісінький, мов сиротина, солодкий пірник, і в пірнику стирчала родзиночка.