ТРАГЕДІЯ СІРКА
Підлий наклеп. — Загибель безневинного собаки. — Гарячі сльози
Не буде перебільшенням, коли скажу, що Сірко був мудрим собакою, який розумів, хто його більш за всіх любить, і тому не дивно, що він прихилився до автора цього твору сильніше, ніж до інших дітей, і безмовно вступив з ним в спілку, самовіддано полюбив його, ладен був за свого друга й володаря головою накласти. Безсловесна твар, нездатна висловити свою відданість, Сірко виявляв її, як це властиве собаці, стрибаючи, скиглячи, перекидаючись на свій собачий лад. Досить було одного слова, короткого наказу його друга й володаря: "На место!" — і Сірко покірливо йшов до себе, лягав собі тихенько, як котятко, і тільки стежив одним оком за діями свого володаря.
"Володаря" та його "раба" єднала ніжна любов, і не можна було собі уявити, що буде, коли Сірка раптом не стане. Як то не стане? Не може такого бути! Хіба Сірко людина, що може поїхати й навіть не попрощатися?.. Селяни не раз намагалися заманити Сірка до себе в село. Ну й що, хіба він не прибігав другого дня засапаний з висолопленим язиком, і не підстрибував, і не кидався до свого володаря на шию, і не скиглив, і не лизав його коміра? І можна було заприсягтися, що в Сіркових очах бриніли тоді сльози!
А проте... проте настав день, проклятий, чорний день, коли добрий, відданий Сірко пішов, пішов назавжди, навік-віки, пішов так несподівано, так безглуздо, трагічно!
Сталася ця сумна подія влітку, у місяці тамуз *. Літо було палюче, сухе, без єдиної краплини дощу. Люди просто знемагали від страшенної спеки. А ви ж знаєте, що в таку спеку собаки стають небезпечними — вони скаженіють.
І ось містечком пішла поголоска, що сказився собака й покусав ще кількох собак, невідомо яких. Людей пойняв сліпий жах, і вони насамперед вирішили захистити дітей, щоб їх, боронь боже, не покусав скажений собака.
Захід, до якого батьки вдалися, щоб захистити своїх дітей, полягав у тому, що їх відіслали до старого знахаря
Трохима. Цей Трохим мав гострі нігті, якими він умів виривати "синіх собачок" з-під язика, і робив він це так майстерно, що не відчуваєш ніякого болю. Операція була не така вже небезпечна, але надто приємною теж не була, коли тобі лізли нігтями в рота й шукали "синіх собачок" під твоїм язиком...
Потім узялися до містечкових собак. Привезли звідкись двох гицлів, що мали при собі грубі вірьовки й залізні гаки. І гицлі почали діяти. За один день ці кати знищили близько двох десятків собак. Вони на око визначали, який собака скажений, а який ні. Хто міг сподіватись, що такий сумний кінець випаде також на долю доброго, розумного, статечного Сірка?
Слід гадати, гицлі одержували винагороду за кожного знищеного собаку, а коли так, то цілком можливо, що серед знищених собак було чимало безневинних жертв — і Сірко став одною з перших.
Про це нещастя діти взнали, прийшовши з хедеру, коли вже було по всьому. Вони учинили справжню революцію в домі: "Убили Сірка! Як можна! Як могли таке допустити!.."
Та революція скінчилася контрреволюцією: "Дітям нічого думати про якихось собак!" І їм дали доброго прочухана та ще поскаржились вчителеві, щоб і той не пошкодував різок. А вчитель зробив батькам таку приємність — різок не шкодував... Та ще яких різок!
Але все це була дрібниця порівняно із загибеллю безневинного бідолахи Сірка.
Більш за всіх був засмучений улюбленець Сірка — автор цих мемуарів. Він кілька днів не міг їсти, кілька ночей не спав, перевертався з боку на бік і тихо зітхав, стогнав. Він не міг простити лихим, поганим людям, які не мають ніякого жалю до живої істоти, ані крапельки совісті. І він довго-довго думав над тим, яка все ж різниця між людиною і, пробачте, собакою?.. Чому собака такий відданий людині, а людина його катує? В уяві вставав Сірко з його розумними, лагідними очима, і Шолом припадав обличчям до подушки й зрошував її гіркими-гіркими слізьми.
З Шолом-Алейхем, т. III
33
ДУХ ДОБРА I ДУХ ЗЛА
Кирпатий Ойзер — донощик. — Багато опікунів. — Бабусине суботнє частування. — Любителі нотацій і проповідники моралі
Шолом, можливо, з часом і забув би, що він мав колись відданого друга — собаку, якби йому не нагадували про це на кожному кроці: "Сірко за тобою скучив!.." І за одним разом йому читали ще й мораль, щоб затямив собі на майбутнє. Це було для нього значно гірше, ніж будь-які побої. Недарма кажуть у нас: "Побої забуваються, а слово пам'ятається". Тим паче, що було й те, і те — і побої, і повчання. А повчання сипалися з усіх боків. Повчали всі, кому не ліньки, і ніби лагідно, добрим словом. Здавалося б, чого треба турбуватись шамесові * про те, як молиться багацький син? І яке йому, скажімо, діло, що багацький син визирає у вікно саме під час молитви? А багацький син, гадаєте, дивиться у вікно знічев'я? Молитва, безперечно, важлива річ, але ж хіба можна проґавити таке рідкісне, таке цікаве й повчальне видовище, коли собака женеться за котом? Кіт наїжився й мчить стрімголов,— собака за ним. Кіт — скік на паркан,— собака за ним. Кіт з паркана,— собака за ним. Кіт до ринви,— собака за ним. Кіт по ринві на дах, а собака — дзуськи! Стоїть собачий виплодок, мов той бовдур, облизується й, певно, думає собі: "Чого це я, собака, женуся за котом, адже він зовсім нерівня мені, і які, власне, справи я маю там, на даху?"
— Хіба отак статечні хлопчики стоять на молитві? — каже шамес Мейлах і дає Шолому потиличника.— Стри-вай-но, шибенику, ось я розповім твоєму батькові!..
Або, скажімо, яке діло кирпатому лазникові Ойзеру (він був колись швець, та на схилі віку, коли ця робота йому вже була не під силу, став лазником), що хлопчики Нохема Вевикова катаються з гори на власному заду й протирають штанці? Побачив він це якось у вікно своєї лазні та й розгримався на них своїм гугнявим голосом:
— Ах, майфруки! Гульфаї! Місофі діти! Мерете нофі штанці й зфодите наніфець! Порушуєте мімлійну запофіть: "Не зафдафай шкоди!" Ось я піду ф хедер і поскаржусь фчителефі!
Хто не розуміє гугнявої мови, тому доведеться перекласти: "Ах, байстрюкиї Гультяї! Бісові діти! Берете нові штанці й зводите нанівець! Порушуєте біблійну заповідь: "Не завдавай шкоди!" Ось я піду в хедер і поскаржусь вчителеві!"