Розпитавши нашого героя про всі його пригоди й дізнавшись, що той приїхав сюди, щоб зайняти місце вчителя, молодий чоловік спитав, чи гість обов'язково хоче залишитися тут, у багатія К., чи, може, він погодиться проїхати трохи далі. Якщо йому байдуже, то він пропонує йому поїхати до них у село на посаду вчителя його сестрички. Його батько теж спроможний добре платити вчителеві, не згірш за місцевого багатія, а може, навіть краще... Тут устряв у розмову Рудий Берл і побажав собі:
— Я б хотів мати хоча б десятину того, що має реб Лоєв! — І навіть не питаючи в Шолома згоди, Берл додав, що хлопець, звісно, охоче поїде з молодим чоловіком в село до його батька й погодиться зайняти посаду вчителя.
Дивна людина оцей Рудий Берл! Можна подумати, ніби хтось його просив бути опікуном або принаймні посередником. Він нікому не давав слова сказати, говорив весь час сам-один. Шолома вся ця історія просто приголомшила, він не вірив власним вухам. Це, певно, тільки сон, або галюцинація, або цей молодий чоловік — ангел небесний в образі людини. Але одверто виявляти свою радість Шоломові не дозволяло самолюбство. Він вислухав пропозицію ніби цілком байдуже і, обміркувавши відповідь, сказав трохи туманно:
— Ваша пропозиція, може, непогана. Але річ у тому, розумієте, що я привіз із собою до місцевого багатія рекомендацію, листа від мого батька-таки. Що буде, коли він...
— Якою мовою написано цього листа? — устряв Рудий Берл.
— Як то якою мовою? Староєврейською.
— Староєврейською? — перепитав Рудий Берл і, схопившися за боки, так зареготав, неначе вісімнадцять бісів лоскотали його під пахвами.— Вам, юначе, доведеться трошечки почекати, поки мій родич навчиться читати листи староєврейською мовою. Боюся тільки, що чекати доведеться надто довго.— І обидва засміялись, і сміялися вони довго й нестримно. Не минуло й півгодини, а між молодим Єшуа Лоєвим та його юним протеже виникла приязнь, яка дедалі більше зростала. Виявилося, що цей Лоєв належить до того типу ОСЕІЧЄНИХ молодих людей, яких тоді було чимало. Він непогано знав біблію й талмуд, розумівся на красному письменстві, знав напам'ять цілі уривки з творів Мапу, міг побалакати з приводу "Проводиря заблуканих", з приводу "Кузір", а також мав досить гарний почерк. Щоправда, він не дуже добре знав дикдук, але в інших галузях він не поступався перед нашим героєм. І крім того, він ще був просто приємна людина й любив товариство. За його словами, вся їхня сім'я любить товариство, і в селі вони дуже знудьгувалися. Чим вони займаються? Орендують маєтки у графа Бра-ніцького й у графа Молодецького. Живуть, як пани, мають власні виїзди, підтримують добрі стосунки з сусідніми поміщиками, а селяни ладні заради них душу віддати...
Своєю безупинною розмовою Єшуа Лоєв наче потверджував, що вони справді знудьгувалися в селі за людьми. Він ані на хвилину не замовкав, неначе хотів висловити все, що назбиралося в нього протягом довгого часу перебування в селі. Він балакав у хаті, балакав надворі, балакав, сидячи разом з учителем у фаетоні, запряженому власними баскими рисаками.
— Як вам подобаються ці рисаки? — спитав Рудий Берл учителя, коли Єшуа Лоєв пішов сказати, щоб запрягли коні. Потім він заходився змальовувати велич батька цього молодика, розповів, який то багатий, яка то оригінальна людина.— Ви повинні дякувати богові, що вам трапилася така нагода!
Шоломові здавалося, ніби цей Рудий Берл домагається подяки. Але — дзуськи! Цього не буде! Рудий ще може подумати, ніби врятував людину від голоду. Шоломові було тільки неприємно, дуже неприємно, що він не може розплатитися за нічліг. Йому тепер скрутно з грошима.
— Ви скажіть краще, хазяїне, скільки вам... належить з мене.
— За що?
— За... за нічліг, за все... Я вам вишлю, тільки-но приїду на місце.
— Облиште, облиште! Люди сміятимуться! — сказав Берл, відмахуючись від нього руками.
Тим часом увійшов високий білобровий фурман з шанобливою усмішкою на обличчі. Звали його Андрій. Він спитав, де багаж панича, що їде з паном. Шоломові стало соромно перед Андрієм, що в нього нема ніякого багажу, і він сказав, що багаж ще в дорозі... прибуде згодом... Він має тільки оцей клуночок, який візьме із собою. Але Андрій не хотів іти звідси з голими руками. 6 клуночок? Гаразд, хай буде клуночок. Фурман схопив його, як пір'ячко, двома пальцями й відніс до фаетона. За хвилину Шолом уже сидів із своїм молодим патроном у розкішному великому фаетоні. Андрій ляснув батогом, і пара сірих рисаків понесла Шолома полями та лісами до нового місця, до нових людей. Шолом навіть гадки не мав, що саме там, куди він тепер їде, він знайде щастя цілого свого життя.
68
НЕСПОДІВАНИЙ ІСПИТ
Заїзд у Богуславі. — Старий Лоєв.— Дівчина з навалерами. — Шпільгаген*, Ауербах* і "Що робити?" — Що вимагає Раші від Цлоходових дочок*, і як пишуть листа до директора цукрового заводу.—Наш герой склав іспита і їде в село
Вже зсутеніло, коли освічений молодик Єшуа Лоєв та його протеже учитель в'їхали у місто Богуслав. У заїзді вони застали старого Лоєва, який чекав на сина.
Старий справив на Шолома надзвичайне враження. Він ніколи не уявляв собі, що єврей може мати такий вигляд, вигляд генерала, фельдмаршала, з голосом, що-нагадує лев'ячий рик. Син коротенько розповів батькові, хто цей юнак, що приїхав з ним, де і як він з ним познайомився. Вислухавши сина, старий осідлав носа срібними окулярами й досить безцеремонно оглянув юнака так, як розглядають куплену на базарі рибу. Потім він подав йому теплу руку і ласкаво, у тій мірі, в якій це взагалі було можливе для такого суворого "фельдмаршала", привітався з ним і, звертаючись до нього на "ти", спитав:
— Як тебе звуть?
Почувши, що юнака звуть Шолом, він сказав йому лагідно, наскільки це дозволяв йому його лев'ячий голос:
— Слухай-но, Шоломе-серце, зайди, будь ласка, туди, в сусідню кімнату. Я тут обговорю із сином деякі справи, а потім я тебе гукну, і ми з тобою трохи побалакаємо.
Сусідня кімната виявилася залою, або, висловлюючись по-європейському, щось ніби вестибюлем для гостей. Там Шолом застав хазяїна заїзду, людину із синім носом і тоненькими червоними жилками на ньому. Звали його Бе-реле Етлин. Колишній мануфактурник, він на схилі віку став власником заїзду. Він стояв, згорнувши руки, і говорив, говорив без упину про пожильців, про їхні справи й про себе самого, про те, що "бог покарав його і тепер, на схилі віку, він мусить торгувати бульйоном з локшиною". Його дружина, маленька, худорлява жінка, з наколкою на голові й з жовтими перлинками на шиї, снувала по хаті й лаяла його дітей (вона була його другою жінкою), лаяла служницю, лаяла кицьку — була, мабуть, взагалі незадоволена з світу цього — велика песимістка! Біля вікна сиділа над романом Шпільгагена їхня мізинка Шивка, дуже вродлива дівчина, з білим, округлим личком, страшенна кокетка. До неї завітали кілька молодиків з підстриженими борідками — цвіт богуславської інтелігенції. Розмова точилася про літературу. Господар із синім носом підвів юнака до компанії й відрекомендував його. Звідки він дізнався, хто цей вчитель, залишається загадкою. Щоб розважити гостя, молода красуня, мило усміхаючись, звернулась до нього з питанням, чи він читав "На дюнах" Шпільгагена. Виявилося, що він знає всього Шпільгагена. "Ну, а Ауербаха?" — "Ауербаха теж".— "Ну, а "Щоденник єврея" Богрова? *" — "Цю книжку він знає напам'ять".—"А роман "Що робити?"?" — "Хто ж не читав Чернишевського?" — "Як вам подобається головна героїня?" — "Віра Павлівна? Ще б пак!"