Батька це, звісно, дуже тішило, але "хлопчина" не так радів з талмуда, як пишався тим, що сидить разом з дорослими. Він пиндючився, гнув кирпу — це ж вам неабищо!
Рабин реб Хаїм прибув з Ракитного не сам-один, а з двома синами. Старший, Авремл, уже жонатий, з великим кадиком, мав гарний голос і вмів співати перед аналоєм; молодший, Меєр, теж мав гарний голос і маленький кадичок, але до науки мав не голову, а довбешку якусь. А втім, він, власне, був не тупоголовий, а страшенний ледар. З оцим саме хлопчиком Шолом незабаром і потоваришував. Ракитнянськнй хлопчик, та ще рабинів син — це вам неабихто. Крім того, цей Меєр мав хист до співу: він знав багато пісеньок, та ще яких! Проте він мав також ваду, властиву кожному справжньому артистові: він не любив співати за спасибі. Хочете слухати пісні — платіть, будь ласка! За кожну пісню — один шеляг. А нема грошей, можна і яблуко, у крайньому разі пів-яблука, пару слив, цукерку — на дурничку не вийде! Зате він співав таких пісеньок, таким чудовим голосом і з таким почуттям, що куди там усім сучасним артистам — Собінову, Карузо, Шаляпіну, Сироті * та іншим!
Вийду на Віденську вулицю, Чую стогін, чую зойк: "Ой-оп! Ой-ой! Ой горе гірке!"
Хлопчики слухали зачаровані, аж мліли від захвату, а він собі, знай, співає! Справжній Йоселе-соловей! * А як він співав молитви! Якось учитель, його батько-таки, тобто рабин реб Хаїм, вийшов на хвилинку з кімнати. Тоді Меєр став обличчям до стіни, накинув на плечі скатерку замість талеса *, узявся за кадик, наче справжній кантор, і почав скоромовкою вигукувати слова молитви: "Цар Всевишній, що сидить в небесах...— і закінчив на повний голос: — ".Іменем бога покликав!" Раптом з'явився вчитель:
— Це що за канторські штуки! Ану, боговідступнику, лягай на лаву, отак...
І почалася екзекуція.
Але Меєр з Медведівки визначався не тільки своїм умінням гарно співати, він мав ще одну пристрасть: удавати кого-небудь, грати різні сценки: "Продаж Йосифа", "Вихід з Єгипту", "Десять кар", "Пророк Мойсей із скрижалями" * тощо.
Ось він, наприклад, одного разу удав розбійника: босий, штанці підкасані, за батьківським поясом стримить колодій, в руці величезна ломака. А очі... очі,— боже милосердий! — як у справжнього лиходія! А Шолом тим часом грав єврея-злидаря, з подушечкою на спині замість горба, з товстим ціпком у руці й у шапці навиворіт. Вирушивши просити милостиню, він, бідолаха, заблудився в лісі. Ліс зображували хлопчики. Злидар Шолом блукає серед дерев, спираючись на свій ціпок, шукає дорогу, коли раптом зустрічає розбійника Меєра! Розбійник вихоплює з-за пояса колодій і кидається до злидаря, співаючи по-російському:
Давай дє-е-еньгі! Давай дє-е-еньгі!
Злидар Шолом слізно благає його зглянутись, якщо не на нього, то на його жінку, на дітей. Вона залишиться вдовою, діти — сиротами. Але розбійник Меєр хапає його за горло й жбурляє на землю. Саме в цю хвилину з'явився вчитель, і тоді почалося:
— Нехай, скажімо, оцей,— він показав на власного сина,— ледар, негідник, вихрест. Але ти, Нохема Вевикова син, хіба ти рівня вихрестові?
Вчитель реб Хаїм був, мабуть, якоюсь мірою провидцем: через багато років його син Меєр, який згодом став славнозвісним артистом Медведєвим, таки перемінив, як то кажуть, свою шкіру... Проте слід сказати, що заповіді "Шануй батька свого" він свято додержував найкращим чином: він купив у Ракитному будинок для свого старого бідного батька, "осипав його золотим дощем", щоліта приїздив до нього в гостину, привозив подарунки для всієї родини, і рабин реб Хаїм, що не знав, яку штуку утнув йому син заради того, щоб зватися "артистом імператорських театрів", мав щасливу старість... Але повернімося знову до його дитинства, коли Меєр з Медведівки ще не знав і не снив навіть, що його коли-небудь зватимуть Михайлом Юхимовичем Медведєвим і що він уславиться на весь світ.
9
УТРАЧЕНО ЩЕ ОДНОГО ТОВАРИША
Трусимо груші й дістаємо різни. — Вчимося красти. — Тишебов* у попа в саду. — Екзекуція
Нема нічого дивного, що ці хлопчаки, Меєр і Шолом, прихилились один до одного, стали нерозлучними друзями, їх єднала якась спорідненість душ, вони наче передчували, Що їх обох чекає незвична доля. І передчуття не зрадило їх: років через двадцять, коли вони зустрілися (це сталось у Білій Церкві, Київської губернії, як побачимо далі), один був уже відомим артистом Медведєвим, а другий уже писав фейлетони в журналі "Ідишес фолксблат" під псевдонімом Шолом-Алейхем.
Але повернімося знову до їхнього дитинства, коли одного ще звали Меєр з Медведівки, а другого — Шолом, син Нохема Вевикова, і вони ще бігали босоніж по ворон-ківських вулицях разом з іншими дітьми шановних городян. Треба сказати правду — наші приятелі не виявляли особливої охоти до науки, яку рабин реб Хаїм вбивав їм У голову, і до побожності, що її він намагався їм прищепити, їх вабили зовсім інші речі. Скажімо, рвати зелений агрус або трусити груші, сливи, хай навіть у власному саду, далеко приємніше, ніж гнути спину над талмудом, ревно молитися або читати псалми, як цього вимагав від своїх учнів реб Хаїм.
— Талмуд — не коза, нікуди не втече! Не помолишся — бог простить! А псалми хай читають старі євреї...
Так навчав Меєр уму-розуму свого приятеля Шолома й показував йому, як вилізти одним махом на найвище дерево або як підстрибнути й ухопити вишневу гілку, щоб вишні самі лізли в рот. Правда, губи після цього стають чорними й з пучок одразу видно, що ви рвали вишні. Та що з того? Відшмагають— овва! — не страшно.
Дітей у хедері так часто шмагали, що вони звикли до цього й не відчували ніякого сорому, а про біль нічого й казати. Що тут такого, коли навіть дістаєш від учителя "порцію макарон"? До весілля загоїться. Соромно було лише тому, хто вже став женихом. Він боявся, власне, одного — щоб наречена не дізналася, і не так наречена, як її подружки, що дражнитимуть: "Жених з відшмаганою паністарою!"
Меєр ще не був женихом і не боявся цього, тому він сміливо навертав свого приятеля Шолома на "добру путь": учив його проминати молитви, тягти в крамниці у матері з-перед носа ріжки, цукерки, пірники та інші ласощі. Це не означало, крий боже, красти, а тільки брати. А за це на тому світі не карають...