Отже, перша спроба не вдалася. Шолом чекав другої нагоди й разом з цим картав себе як злодія: "Ти злодій, Шолом! Якщо тобі навіть тільки один раз спала грішна думка, ти вже злодій... Злодій! Злодій!"
Другої нагоди не довелося довго чекати. Вольфсон не любив бути на самоті, серед чотирьох стін своєї кімнатки. У залі звичайно завжди сиділи постояльці, і він волів коротати час з ними та, пахкаючи сигарою, теревенити. Скориставшись з цього, Шолом знову заскочив у Вольфсонову кімнатку, тепер уже з наміром не тільки подивитися, а й
де з чого поживитись. Адже він уже однаково злодій. Перехилившися через весь стіл, неначе він хотів щось дістати з протилежного краю, Шолом ухопив лівою рукою холодний ключик, поворот праворуч — і замок відімкнувся з тихим дзенькотом — дзінь! — і умовкнув. Він заглянув, усередину й заціпенів. Спершу йому впав в очі відкритий товстий бумажник ущерть набитий асигнаціями: червоними десятками, синіми п'ятірками, зеленими троячками й жовтими карбованцями,— бозна-скільки там могло бути! Якби він витяг хай навіть одну червоненьку, все було б гаразд! Хто зверне на це увагу? То бери, дурню, тягни! Та ні, він не може! Руки в нього тремтять, зуби цокочуть, дух спирає. Краще вже взяти шкіряний гаманець — він повнісінький! Він хоче його схопити, але права рука не слухається. Розкрити гаманець і взяти звідти кілька срібних монет теж варт, але з цим забагато мороки. Взяти гаманець і сунути його в кишеню — одразу помітять. А час не сто-, їть, хвилини тягнуться, кожна хвилина — рік... Раптом він почув шурхіт. Ага, литвак уже човгає своїми стоптаними пантофлями... Поворот ключа правою рукою в протилежний бік, і Шолом виходить з кімнати знову з порожніми руками. Він був певен, що обов'язково когось зустріне, а виявляється — нікого нема. Повернутися назад — уже надто пізно. Слід було раніш! Проґавив таку нагоду... "Ти ідіот, Шоломе! Ідіот і злодій! Те й те разом!.."
Зате третя спроба, через якийсь час, цілком вдалася., Не марнуючи часу на зайві готування, Шолом одразу підскочив до стола, відімкнув замок, тикнув руку в шухляду, схопив гаманець, сунув у кишеню, знову замкнув шухляду й подався із своїми книжками до училища, поволі, не поспішаючи й начебто зовсім спокійно, навіть мляво. Та коли він вийшов з хати, то відчув, що гаманець пече йому тіло крізь кишеню й що він ані в якому разі не повинен тримати його в себе, тим паче в перший день. І Шолом, замість іти в училище, заскочив у дровітню, нахилився й засунув гаманець у далекий темний закуток, між дровами та стінкою. Потім уважно оглянув це місце, щоб добре запам'ятати його, і — марш у школу!
Якщо вам доведеться коли зустріти чоловіка, в якого обличчя аж пашить, очі горять, він незвично збуджений, ладен заради вас у вогонь і воду, але неуважний, заглиблений у себе,— то знайте, що цей чоловік має якусь таємницю, відому лише йому та богові. Отакий саме вигляд і мав того ранку герой нашого життєпису. Він дивився на всіх винуватими очима, наче грішник якийсь, і йому здавалося, ніби всі здогадуються про його велику таємницю. Його товариш Еля, який знав Шолома краще, ніж будь-хто, спитав його:
— Шоломчику, що це з тобою діється? Ти знову намалював крейдою якусь штукергю на паркані?
— Припни язика, Елю, а то я намалюю тобі таку шту-керію на пиці, що забудеш, як тебе звутьі
— Невже? Ану, спробуй, побачимо, хто кого!
Еля закачав рукави й приготувався дати здачі, як він це умів. Та його товаришеві було не до бійки. Всіма своїми помислами, всім своїм єством він був там, у дровітні, біля гаманця... Поспішаючи, Шолом забув навіть заглянути в гаманець. Він ледве діждався кінця лекцій, щоб прийти додому, заскочити на хвилинку в дровітню й хоча б одним оком глянути, скільки грошей у гаманці, яким багатством він тепер володіє...
Дома Шолом застав страшенний переполох, справжній розгардіяш. Усі постелі розкидано, у кухні все шкереберть. Служниця плаче, присягається, що вона сном-духом не відає нічого. Батька не можна було пізнати — він почорнів, як земля, й зігнувся в три погибелі, а мачуха кипнем кипить з гніву, лютує, кляне на всі заставки. Кого саме, сказати важко, бо її прокльони адресовано кудись у простір: "З-перед самого носа забрали, щоб вас лиха смерть забрала!", "Гаман з грошима наче крізь землю пішов, щоб ви вже крізь землю пішли!", "Ніхто не бачив гаманця, щоб ви світу божого не бачили!", "Хто тепер захоче стояти у нас на квартирі, щоб ви правцем стояли!" А сам пожилець Вольфсон стоїть у своєму халатику, з товстою сигарою в зубах, засунувши руки в кишені, й, дивлячись з усмішкою на дітей, каже собі самому:
— Лише сьогодні вранці тримав гаманця, ще з хати не виходив...
— Ви не бачили гаманця? — питає батько дітей. І Шолом відповідає за всіх:
— Якого гаманця?..
Батько рідко коли сердиться. Але цього разу він уже не може стриматись і напускається на свого улюбленця:
— "Якого гаманця?" — перекривляє він Шолома.— Як вам подобається цей простачок! Цілий ранок тільки й мови Що про гаманець, а він питає, якого гаманця? — І батько звертається до пожильця: — Скільки грошей було у вашому гаманці?
— Річ не в грошах,— відповідав Вольфсон.— Ідеться про гаманець. Лише сьогодні вранці я тримав гаманця, навіть з хати не виходив ще...
Ні, тепер не час дізнаватися, скільки грошей у гаманці. Шолом не такий ідіот, щоб тепер, у гарячу хвилину, йти в дровітню й поратися з гаманцем. Він може почекати й відкласти цю справу на завтра чи на позавтра. А поки що треба взятися до книжок, виучити географію, історію, розглянути кілька геометричних теорем... Його, мовляв, уся ця пригода не стосується — невинне ягня, та й годі! А навколо страшенна буча! Служницю звільнили, мачуха шаленіє, уся хата ходить ходором. Всі шукають гаманця, і Шолом шукає разом з усіма. Він зиркає на батька, і серце в нього завмирає — він не може дивитись на його зігнуту спину, чути його зітхання й стогони. І лише тепер злодюжка відчуває, яку огидну штуку він утнув. Шолом уже шкодує за тим, що сталося, і гнівається на лукавого, який підбив його на такий гріх, штовхнув на слизьку стежку.
Кожна година тяглася, мов рік, день здавався вічністю. Ледве діждавшися вечора, коли весь тарарам, весь розгардіяш трохи вщух, а інші хатні клопоти й турботи про хліб насущний змусили на якийсь час забути про крадіжку, юний злодюжка вислизнув надвір і прокрався в дровітню. Він опустився на землю, витяг гаманця, відкрив і заглянув у нього... Там лежала старовинна, стерта монета. Колишня її вартість становила, мабуть, десять копійок, але тепер вона нічого не була варта, бо ніхто уже не брав її. А сам гаманець теж нічого не був вартий. Зовсім нікчемний гаманець: замочок поганенький, шкіра його заяложена, зморщена й пожовкла, як обличчя старої баби,— такий гаманець огидно брати в руки!.. То чи варт було заради цього дрантя вчинити такий гріх, порушити одну з десяти біблійних заповідей: "Не укради!"