Таких цікавих історій про давніх євреїв і давніх панів дід знав дуже багато. Дітлахи слухали б їх без кінця-краю, якби дід Мойше-Йося не мав звички після кожної історії вичитувати їм мораль, що треба бути благочестивим євреєм і сподіватися на бога. А від моралі він переходив до нотацій і починав шпетити дітей за те, що вони піддаються всіляким спокусам, не хочуть ні молитися, ні вчитись, ні служити богові, а ладні тільки і вдень і вночі ловити рибок, рвати грушки або бешкетувати разом з богу-славськими хлопчаками, бодай вони запались!
42
ДНІ ОСІННІХ СВЯТ
Богуславсьна річка Рось. — Богуслав-сьний ліс. — Богуславсьна стара молитовня.— Баба Гітл справляє з дітьми обряд напopee*. — Дід благословляє онунів напередодні судного дня, і очі
Важко сказати, де було більше життя, більше поезії — біля річки Росі, в Богуславському лісі чи в старій молитовні. Важко сказати, в якому з цих трьох місць було більше спокуси. Коло Росі завжди веселе пожвавлення. Там балагули напувають своїх коней, водовози набирають воду в бочки, жінки й дівчата, босі, з червоними литками, перуть білизну й так вибивають прачем, що аж бризки летять, хлопчаки купаються, полощуться, вчаться плавати й ловлять рибок. Роздягшись між кущами, вони кидаються в воду й кричать: "Диви, як я плаваю!", "Диви, як я лежу на спині!", "Ти глянь краще, як я ступаю в воді!", "Бачиш, як я пірнаю?", "А я пускаю бульбашки!.." Усі гомонять, усі показують всілякі фокуси, кожен щось уміє. Переяславські сироти їм дуже заздрять. До Шолома підходить хлопчик, на ім'я Авремл, голісінький, у чому мати спородила, засмаглий, як татарин, очі в нього банькаті, обличчя плескате, як дошка для тіста, а носик, як квасоля.
"Як тебе звуть?" — "Шолом".— "Плавати вмієш?" — "Ні".— "Чого ж ти стоїш? Ходімо, я тебе навчу..." Ви розумієте? Він береться не вчити, а навчити! Це зовсім інша річ.
Не менш поезії є в лісі. Богуславський ліс рясніє грушками. Щоправда, ці грушки тверді, як камінці, і кислі, як оцет. Але то все-таки грушки, і вони ж нічого не коштують. Можете їх рвати скільки хочете — ніхто вам слова не скаже. Важко тільки доп'ястися до них, бо вони ростуть дуже високо. Отже, треба вилізти на дерево й трусити його щосили, а то грушки не падатимуть. Крім грушок, у Богу-славському лісі ростуть ще горіхи, заячі горіхи. Вони надто пізно достигають і вкриті гіркою, як жовч, шкаралупою. Ядра ці горіхи не мають, ядра будуть геть пізніше. Та байдуже, все-таки це горіхи, можна набрати повні кишені. Приємно, що сам нарвав. А трусити грушки й рвати горіхи треба вміти. Авремл уміє. Авремл — майстер на всі руки. Він лагідний хлопчик, добра душа. Та має одну ваду — він бідняцький син, його мати, вдова, служить куховаркою в Ямпольських. Дядько Іця дізнався про дружбу Шолома з Авремлом і негайно доніс бабі Гітл. Баба Гітл гукнула Шолома, дала йому грушу, яку добула з-під подушки, і суворо наказала, щоб не смів зустрічатися, ба навіть знайомитись з такими хлопчиками, як Авремл. Бо коли дід Мойше-Йося дізнається, що його внуки приятелюють з такими хлопчиками, то буде біда.
їм легко сказати не зустрічатися. Адже із цим Авремлом однаково доводилося зустрічатись двічі на день — уранці й увечері, коли вони проказували заупокійну молитву. Авремл теж сирота, він проказує заупокійну молитву по своєму батькові в старій молитовні. Ах, скільки там посиротілих! І всі вони стоять під час молитви біля східної стіни. Коли Мойше-Йося Гамарників уперше прийшов з онуками в стару молитовню, він підвів їх до шамеса й твердо заявив йому, що вони повинні стояти під час молитви біля самого аналоя, бо це діти поважних батьків. Шамес, старик з круглою спиною й трахомними, немов у червоній оправі, очима, поштиво вислухав діда і, не кажучи ні слова, зарядив носа чималою понюшкою табаки, нашвидку обтрусив пальці, потім підніс дідові табакерку, постукав нігтем по кришечці й мовчки почастував його понюшкою. Це мало означати: "Добре, що ви мені сказали.
Якщо це діти шановних батьків, то я, будьте певні, берегтиму їх, як зіницю ока!.."
Богуславська молитовня мала в собі стільки принадності, що переяславські сироти, як їх там називали, прихилилися до неї всією душею, неначе вони там народилися й виросли. Усе в молитовні здавалося їм величним, чудовим і священним. На всьому лежала печать старовинної краси, минулої величі, древньої святості, нагадуючи деякою мірою Єрусалимський храм.
Але якщо богуславська стара молитовня навіть у будні нагадувала чимось дітям Єрусалимський храм, то в осінні свята, на Новий рік, у судний день вона справді ставала для них його цілковитою подобою. Вони ще ніколи не бачили такої сили молільників і ніколи не бачили, щоб так молилися. Тут були всілякі хасиди й хабадники *, які під час молитви витворювали щось неймовірне: сплескували руками, ляскали пальцями й виспівували якісь дивні мелодії, завивали, бамкали, несподівано завмирали в якомусь екстазі, а потім знову співали, завивали, бамкали й ляскали пальцями. Для переяславських сиріт така манера молитися була новиною, вони дивилися на це, як на спектакль. Але найцікавіше було те, що дід Мойше-Йося перевершував усіх молільників старої молитовні, хоча він не був ха-баднйком, а простим хасидом, але із своїми особливими повадками та дивацтвами. У суботу й у свята він звичайно залишався в молитовні пізніше за всіх. Дядько Іця, який жив у другій половині будинку, уже давно трапезував, від печі йшов такий дух фаршированої риби та інших святкових страв, що аж пекло під грудьми, а дід все ще молився, співав, бамкав. Баба Гітл раз у раз підсовувала дітям Хаї-Естер по шматку пірника, щоб вони хоч трохи втамували голод, і казала усміхаючись:
— Тепер ви уже пам'ятатимете, як ви жили серед божевільних.
Тим часом дядько Іця вже попоїв, проказав молитву й визирнув із своєї половини: "Нема ще тата? Ха-ха-ха!" Мало того, що він уже поїв, він ще насміхається! Нарешті, бог зглянувся на дітей — дід уже прийшов. Він влетів у хату, тягнучи "резевулку" рукавами по підлозі, урочисто привітався й одразу почав проказувати кидеш * так голосно, з такими вигуками, що, певно, було чути по всій вулиці.