— З такими синами не можна не попасти в рай!..— каже далека родичка Блюма, ряба жінка, що має німого чоловіка. Вона кинула хату з чоловіком і дітьми й при-бігла сюди, щоб чимось допомогти в господарстві, на кухні, доглянути сиріт. А сироти не можуть поскаржитись, ніби про них забули. Навпаки, після маминої смерті всі стали до них ставитись уважніше — адже вони сироти! Були хвилини, коли босини здавалися їм справжнім святом. По-перше (і це найголовніше), не треба йти в хедер. По-друге, їм дають солодкий чай з булкою — це для них зовсім незвична річ, і раз у раз щупають їм голівки й животики, розпитуються в них про шлунок. У них, виявляється, є шлунок! А сидіти разом з батьком на одній ковдрі, дивитися, як він, наморщивши широкого лоба, заглибився в книгу Йова, спостерігати щоразу нових відвідувачів, чоловіків і жінок, що приходять утішати жалобників. При-ходячи, вони чомусь не вітаються й, виходячи, не прощаються, дивно моргають очима й невиразно мимрять якісь чудні слова: "М... м... м... Сіон і Єрусалим..."
Для малого шибеника Шолома оці візити були справжнім скарбом — перед ним проходила ціла галерея різноманітних типів і образів, що так і просилися на папір. Перший приходить дядько Пиня, не сам-один, а з обома синами в довгих сурдутах, Ісроликом та Іциком, про яких уже була мова. Сини мовчать, а дядько Пиня, закачавши рукави, починає тлумачити закон про босини, коли, власне, вони мають скінчитися — вранці чи ввечері. Нарешті він підводиться й каже, що подивиться ще в деякі книги й уточнить це питання. На прощання він тільки скоромовкою мимрить разом із синами: "Сіон і Єрусалим" і зникає. Потім з'являється тітка Хана з дочками й одразу зчиняє
8*
115.
крик: "Годі! Годі! Досить оплакувати маму, вона однаково не воскресне!" Перед тим, як піти, тітка Хана каже, що тут страшенно душно, нюхає табаку з маленької срібної табакерки й починає галасувати, щоб розчинили хоча б одно вікно, а то задихнутися можна!.. Далі приходить тітка Тема — беззуба жінка, що весь час похитує головою і обличчя в неї сміється, а очі плачуть. Вона намагається всіх утішити й сповіщає новину: усі, мовляв, помремо...
Це — рідня. Потім приходять чужі люди. Різні люди. Такі, що вірять у бога й в потойбічний світ, і такі, що не дуже вірять. Ось, наприклад, Арнольд з Підвірок з усього глузує. "Нема закону й нема судді,— каже він.— Адже виразно сказано: "Нема різниці між людиною й твариною". Просто страшно слухати те, що цей Арнольд твердить! Проти самого господа бога та його месії! І все в нього виходить так гладко, виразно! Він єдиний, виходячи, прощається. Та це не дивно — адже людина ні в що не вірить! Цікаво знати, що станеться з таким Арнольдом, коли він помре? "Мене можете одразу після смерті спалити у вогні й попіл розвіяти по всьому світові, мені цілком байдуже",— каже Арнольд і дістає від баби Минди доброго прочухана: "Мовчіть, не хочу навіть слухати такі ваші слова!" А Арнольд тільки сміється й іде собі. Далі з'являється Йося Фрухштейн, з великими зубами, і картає батька за те, що той так побивається. "Я,— каже,— не сподівався від батька такого". Додя, син Іцхока-Вігдора, каже те саме. Він присягається, що якби в нього таке сталося, то, ха-ха, слово честі, кинув би монету в карнавку Меєра-чудотворця. Коли Додя виходить, зчиняється сміх, бо всі знають, яка в нього жінка. Його Фейга-Перл — це справжній "скарб"! Хвалити бога, вже можна й посміятися. Батько все ще заглядає в книгу Йова, але він уже не плаче так, як у перші дні, і вже не сердиться на дядька Пиню, коли той докине слівце про одруження. Він тільки зітхає, стогне й каже:
— Що його робити з дітьми? З дітьми що його робити?
— З дітьми що робити? — озивається дядько Пиня, погладжуючи бороду.— Старші вчитимуться, як і раніш, а молодших відішлеш до їхнього діда в Богуслав.
Він має на увазі діда Мойше-Йосю й бабу Гітл з маминого боку, яких діти ніколи не бачили, тільки чули, що десь далеко, у місті Богуславі, вони мають дуже багатих діда й бабу. Отже, їх збираються відіслати. Це якраз непо-116 гано. По-перше, сама подорож чого варта! По-друге, вони побачать нове місто. А знайомство з дідом та-бабою, яких вони ніколи не бачили, теж цікаво! Виникає лише одне питання: кого дядько Пиня вважає старшими, а кого молодшими? Нема сумніву, що хлопчика, якому вже минуло тринадцять років, хай він навіть менший за цуценя, слід вважати старшим. Це так зацікавило Шолома, що він майже перестав думати про матір, по якій він щоранку й щовечора проказує кадиш, про батька, який все ще зітхає й стогне, про скарб, за яким так тужить. Тепер його цікавило щось зовсім інше: подорож до нового великого міста, до Богуслава, до діда Мойше-Йосі й баби Гітл, що" як люди кажуть, такі багаті, такі багаті!..
36
БІЛЯ ДНІПРА
Подорож до Богуслава. — Балагула Шимен-Волф — мовчун. —Дожидаючи порома. — Балагула молиться на березі річни.—— Ревна молитва
Якось наприкінці літа, перед осінніми святами, під'їхав фургон. В нього посадили молодших дітей, чотирьох братиків і двох сестричок,— тринадцятирічний Шолом теж був серед них,— дали їм із собою по дві сорочки, їжі днів на два й листа до діда Мойше-Йосі та баби Гітл і разів двадцять наказали, щоб були обережні, коли переправлятимуться поромом через Дніпро.
Переїжджати через Дніпро, та ще поромом! Ніхто з дітей ніколи не бачив порома й навіть не уявляв собі, що воно таке. Але вони здогадувалися, що це, мабуть, непогана річ. І діти забувають, що в них померла мати, забувають геть усе й думають тільки про подорож, про Дніпро, про пором. Але їм нагадують про мамину смерть. Адже є баба Минда, яка їм наказує ще раз і ще раз, щоб не забули, боронь боже, проказувати кадиш по мамі. Вона гладить дітей холодними, слизькими пальцями, цілує їх У щічки й прощається з ними назавжди, навіки, бо тільки господь бог знає, чи їй доведеться коли-небудь знову їх побачити... Серце віщувало їй правду. Коли діти через деякий час повернулися з Богуслава, баба Минда вже була там, де їхня мати,— могила біля могили. І тепер батько проказував кадиш по своїй мамі разом з дітьми, які поминали свою неньку. То був рік поминань, рік холери. Багато людей втратили своїх близьких, уся синагога проказувала кадиш.