Виявляється, знайшлися люди, які раніше знали, що так буде. Звідки вони це знали? Самі додумалися, власним розумом. Так виховувати дітей не можна. "Справді, раз ви своїх дітей віддали в повітове, значить ви згодні, щоб вони стали неєвреями. У такому разі нічого вимагати від них, щоб вони носили арбеканфес, і коли вони іноді не помолились, не треба звертати на це уваги, і не ламайте на їхній спині палиці, і не бийте їх, як собак..."
Так твердили поважні обивателі й, зібравши раду, почали міркувати, що робити, як вирятувати двох єврейських дітей від вихрещення. Вжили всіх можливих заходів, вдалися до протекцій, збудоражили все начальство... Більш за всіх клопотався, звісно, дядько Пиня. Закачавши рукави, він гасав цілий день, спітнілий, пишна борода розвіяна, не ївши, не пивши, аж поки, хвалити бога, пощастило нарешті визволити молодиків з монастиря.
Згодом, через кілька років, один з них, а саме Хаїм Тамаркін, все ж вихрестився. А Шимена Рудермана послали в Житомир, віддали в рабинську школу за рахунок держави, і він, з божої помоги, не тільки успішно скінчив школу, а й став казенним рабином недалеко від Переяслава, у Лубнах.
— Ну, хто мав рацію? Тепер, сподіваюсь, ти забереш дітей від цього меламеда,— сказав своєму братові дядько Пиня, цілком задоволений, по-перше, тим, що вдалося вирятувати дві єврейські душі, по-друге, тим, що його племінники вже не вчитимуться у меламеда, який знає дикдук і посилає сина в повітове, і, по-третє, тим, що його слова справдилися: раз єврейський хлопчик вчиться в повітовому, він обов'язково захоче вихреститися...
Але цього разу дядько Пиня прикро помилився: його брат Нохем затявся й нізащо не хотів забирати дітей від такого чудового меламеда.
— Що він мені такого зробив? Досить з нього, що він стільки пережив, зазнав такої ганьби! Як же можна залишити людину посеред навчального року без хліба?
Дядько Пиня вислухав брата з гіркою усмішечкою, мовляв, дай боже, щоб я помилився, але невірним шляхом ведеш ти дітей... Потім він підвівся, поцілував мезузу * і сердитий подався додому.
зо
КОЛИШНІЙ ХЕДЕР
Картина старого хедеру. — Учні допомагають учителеві та його жінці в господарстві. — Учитель проказує благословення. — Його проповіді призводять до нових гріхів
Ні, дітей не забрали від заплямованого, але освіченого меламеда Рудермана. Вони навіть залишились на другий і на третій рік, і всі були задоволені: вчитель своїми учнями, учні своїм учителем, а батько і учнями, і вчителем.
Та найбільш були задоволені учні. Бог послав їм учителя, який не б'є, таки зовсім не б'є. Він не розумів навіть, як можна когось бити. Хіба що коли хлопчик уже надто надокучить або не хоче молитись чи він такий уже тупак. що хоч кіл теши йому на голові. Тоді лиш учителеві уривається терпець, він кладе учня на лавку, скидає м'яку плисову ярмулку, легенько шмагає й відпускає його.
Крім учителювання, меламед Рудерман мав ще жорно, таку машину, що дере крупи. Машина ця мала колесо з ручкою, зверху перекидали на неї розв'язаний мішок з гречкою. Коли крутили колесо, гречка поволі сипалася з мішка в ящик, з ящика на камінь, камінь потихеньку шеретував гречку й перетворював її на крупу. Оце називалося жорно.
Головна робота біля жорна полягала в тому, щоб крутити ручку: що довше крутиш ручку, то більше крупи сиплеться. А охочих крутити ручку було чимало, майже всі учні. Кожен з них намагався допомогти вчителеві Мойше-Довиду, який не міг прожити з самого лише вчителювання й був змушений, бідолаха, шукати додаткових заробітків: він шеретував гречку, а жінка пекла медяники. А коли печуть медяники, гадаєте, нема що робити? Будьте певні, робота завжди знайдеться! І тут діти теж можуть стати в пригоді,— не так під час самого випікання, як під час збивання тіста. Тісто для житніх медяників доводиться довго збивати обома руками, так довго, аж поки воно стає в належній мірі тягуче. А хто ще вміє так збивати тісто, як хедерники! Охочих на таку роботу було серед них так багато, що доходило до бійки,— кожен хотів бути першим.
Читачеві не слід дивуватись, що учні шеретують гречку, збивають тісто! У воронківських меламедів їм доводилося виконувати далеко грубішу роботу. Наприклад, у реб Зореха та в інших меламедів діти Нохема Вевикова любісінько мазали долівку напередодні суботи, парами виносили помийницю, поодинці приносили воду з криниці й за жеребом няньчили дитину. Само собою зрозуміло, що з куркою до різника йшов хтось з учнів. А допомогти вчителевій жінці обскубти курку було для дітей особливою честю. Вони ладні були робити що завгодно, аби не вчитись. Гірше за будь-яку роботу було навчання в хедері.
Тут, гадаю, буде саме до речі змалювати хедер, який він був за тих часів, щоб наступні покоління, які зацікавляться колишнім життям євреїв у щасливій межі осілості *, мали про нього уявлення.
Маленька, похилена селянська хатина на курячих ніжках, крита соломою, а часом і без покрівлі, наче без шапки. Одне віконце, у кращому разі — два. Вибиту шибку заклеєно папером або заткнуто подушкою. Долівка помазана глиною, а на суботу чи на свято посипана пісочком. Чималу частину кімнати займає піч з лежанкою. На лежанці спить учитель, а на печі — його діти. Біля стіни — ліжко меламедової жінки з великою кількістю подушок та подушечок майже до самої стелі. На ліжку, на білому простирадлі, лежить іноді тонкий лист розкачаного тіста, або коржики чи бублики (якщо жінка пече їх на продаж), а іноді дитина (якщо вона тяжко хвора). Під піччю — підпічок (у Литві його називають катух). Там тримають курок, звісно, на продаж. Біля похилої пузатої стіни — шафа для хліба, глечиків і горщиків. На шафі металевий посуд, сито, деркач, тертка та інше начиння. Біля самого входу — коцюби, лопати й велика, завжди повна помийниця, а також цебро, що завжди тече, для води й завжди мокрий рушник для рук. А посередині кімнати стоїть довгий стіл з двома довгими лавами обабіч — оце, власне, і був хедер, школа, де меламед учив дітей. Тут усі кричали. Учитель і його учні кричали. Діти, що гралися на печі, кричали, меламедова жінка, яка поралась біля кухні, гримала на своїх дітей, щоб вони не кричали, курки в підпіччі кудкудакали — то кіт зскочив з лежанки, тихенький, спокійненький, гладенький, забрався до підпіччя і сполохав курок, хай йому дідько!