Пинеле був тоді найближчим Шоломовим товаришем. Шолом любив його за те, що той знав усе на світі, бо Пинеле не тільки наслухався від свого батька розповідей про великі міста,— він сам теж був у великому місті, у Переяславі, через історію з горошиною.
Якось бавлячись, Пинеле спробував вкласти горошину в одне вухо й вийняти її з другого вуха. А горошина, ясна річ, уперлася й не захотіла вийти ні з того й ні з того вуха. Вона воліла рости там всередині й спричинила такий головний біль у Пинеле, що він мусив розповісти батькам усю правду. Насамперед йому всипали добру порцію різок, щоб хлопчик не клав горошин у вухо, а потім так довго колупалися у нього в вусі дротиками, спицями й сірниками, аж поки не змушені були повезти його в велике місто, в Переяслав, на операцію.
Про цю свою подорож у велике місто Пинеле розповідав без кінця-краю, і завдяки цим розповідям він, сам не помічаючи, виріс в очах своїх товаришів на цілу голову. Це вам не жарт, хлопчик сам був у Переяславі й на власні очі бачив безліч будинків, критих бляхою, тротуари на вулицях, білі церкви з зеленими банями й золотими хрестами, муровані крамниці, цілі гори кавунів і динь, яблук і груш, навалених просто на землю, солдатів, які марши~ рують вулицями, та інші дива дивні!
Відтоді Пинеле й Шолом стали нерозлучними друзями, і ні для кого Шимелів від'їзд з Воронкова не був таким ударом, як для Шолома. Шолом не тільки заздрив Пинеле, що той їде кудись, а він залишається,— йому дуже боляче було розлучитись із товаришем, якого полюбив не менш, ніж своїх колишніх друзів.
В останню хвилину перед прощанням щасливий Пинеле, причепурений, акуратно причесаний, засунув руки в кишені й почав глузувати з Воронкова.
— Що таке ця Воронка? Глухий закуток, нора, село, гірше за село! А люди? Самі бідняки, жебраки, голота нещасна! Дурненький, один Ефросі в Одесі має більше, ніж усі воронківці разом з їхніми багатіями...
Потім Пинеле заходився розмальовувати велич їхньої родини, з яким шиком вони покотять у своїх фургонах, аж курява курітиме! І як же вони прокатаються! А як їх зустрінуть в Одесі! Усі найшановніші городяни вийдуть їм назустріч, щиро вітаючи їх, із свіжими калачами, смаженими качками й міцним вишняком. І сам Ефросі теж буде там...
— А хто він такий, цей Ефросі?
— Не знаєш, хто такий Ефросі? — відповідає Пинеле тоном дорослого.— Ефросі наш родич через матір, багатій, магнат, мільйонщик! Я ж тобі вже казав — цей Ефросі має в одній тільки кишені більше грошей, ніж усі воронківці разом з їхніми багатіями. Можеш собі уявити, який це багатир: він виїздить шестериком, запряженим цугом, і попереду скаче вершник! Вбраний Ефросі з голови до ніг у шовк і в оксамит та ще має дві шуби: одну єнотову, а Другу тхорячу. Навіть у будні він їсть тільки калачі, смажені качки й запиває найкращим вишняком...
— А що ви там робитимете? — питає його Шолом і ковтає слину на згадку про смажені качки та добрячий вишняк.
— Як то що робитимемо? — відповідає Пинеле впевнено й серйозно.— Що роблять усі люди в Одесі? Що робить Ефросі? Ефросі має власні амбари з пшеницею, і мій батько теж матиме амбари з пшеницею. Ефросі має коп-тору із службовцями, і мій батько теж матиме контору із службовцями. І гроші — цілі мішки грошей сипатимуться в наші кишені! Це ж Одеса!
І Пинеле почав знову розповідати про велич Ефросі й про красу Одеси з її триповерховими будинками.
— ...Дурненький, наше містечко у порівнянні з Одесою, це — ну, як тобі сказати? — як, скажімо, муха проти церкви або як мураха проти слона!
Можна було подумати, що Пинеле там був і бачив усе це на власні очі. А товариш дивився йому в рота, жадібно ковтав кожне слово й дуже, дуже заздрив. Одна тільки річ здавалася йому дивною, і він вирішив спитати свого друга Пинеле: раз Одеса таке чудове місто, а мільйонщик Ефросі їхній родич, чого ж вони чекали? Чому раніш не поїхали туди?.. На це Пинеле, недовго думавши, відповів:
— Дурненький! Ти справді гадаєш, що він близький родич нам,— дядько, чи брат у перших, чи сват? Нічого подібного! Він дуже далекий родич! Навіть не брат у других. Вони обоє, тобто Ефросі й моя мати, просто з одного міста, з Межерічки. Мамина мати з Межерічки й Ефросів батько, кажуть, теж був з Межерічки...
Не можна сказати, що ця відповідь задовольнила Шолома. Але час минав, і наші приятелі так забалакались про Одесу, про велич Ефросі з Межерічки та про всілякі інші речі, що навіть не помітили, як минув ранок. Тим часом гості встигли упоратися з варениками й були якось дивно збуджені. Червоні, спітнілі, вони товпилися навколо фургонів, дружньо прощалися з Шимеле й усією його родиною, цілувались і бажали їм щастя. Палкіш за всіх цілувався рабин і кантор Шмуел-Еля, він якось дивно закопилив верхню губу, неначе збирався засміятись, бажав від'їжджаючим всіх благ і просив Шимеле зробити йому ласку й передати привіт усій Одесі, зокрема Ефросі: "Бога ради, не забудьте Ефросі передати палкий привіт!"
— Прощавайте, сукіни дєті! — весело крикнув на прощання до всього містечка Шимеле, уже сидячи в фургоні.— Прощавайте! Нє помінайтє ліхом! І дай боже, щоб і ви незабаром видерлися із цієї трясовини! Гайда!
— Гайда! — крикнув і собі Пинеле, стоячи в фургоні, у позі дорослого із засунутими в кишені руками й дивлячись на свого друга Шолома з любов'ю й гордістю. І фургони рушили.
А коли фургони зникли, залишивши після себе запах кінського поту й густу хмару куряви, Шмуел-Еля взявся під боки й зайшовся таким сміхом, наче десять тисяч чортів лоскотали йому п'яти: "Ха-ха! В Одесу він їде! До Ефросі, ха-ха-ха!"
У цю хвилину лицемір Шмуел-Еля зажив собі ворога, смертельного ворога в особі Шолома, сина Нохема Вевикова. Шолому було не до сміху, навпаки, йому хотілося плакати. По-перше, він утратив товариша, а по-друге, його брали завидки: адже Пинеле поїхав так далеко! І куди? Аж у саму Одесу! А найсумніше було те, що досі таке гарне, таке миле містечко Воронків стало ніби менше, нижче, похмуріше, воно враз зблякло й утратило всю свою принадність, всі свої чари. Шоломові защеміло серце, і він, пригнічений, засмучений, пішов у хедер...