— А що ж то за фортеця? — показав Василь на східний бік.
— А цю вже під час останньої війни московське військо збудувало. Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли... гляди, коли б ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за лебедятами, плив корабель.
З Очакова й Кінбурга бачили козаків, але ні турки, ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк була спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж у лимані, а проте, крізь неї навіть на великій глибочині було видио, як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою. Вода була прозірна як сльоза.
— Гляньте, тату, звір... звірі — закричав Василь, побачивши, як невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у повітрі й знову пірнула в хвилі. — Он і другий! Гляньте — цілий табуи! Перекинуть байдака!
— Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками наввипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба, й справді — морські свині скупчилися позад байдака й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по хвилях своїми дебелими риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли морем, а пливли вони не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий підвернув до берега й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману. Звідсіля він їздив до очаківського паші, щоб перебалакати з ним про дальнішу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом простували степами.
На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало печеним маханом[8], бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць та сотню валахів.
З-під Очакова запорожці перепливли до турецької фортеці Хаджибею[9] й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили на пересипу Хаджибейського лиману залогу, самі ж попливли до Аккермана, 6о в ньому пробував найстарший турецький паша.
Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра й отаборилися біля нього на високому березі. Тут віясько мало стояти довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе, що потрібно для житла.
Аккерманський паша був ще добріший за очаківського й прислав на військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще парусів на намети.
Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша напняли два великих намети: один — кошовому, а друга — під церкву.
У лісі застукотіли сокири, й через кільки день у запорожців було вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть столи, широкі лави й ослони.
Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її названому батькові — Очеретові.
Через два тижні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки Калниболоцького з його повком досі не було, й Василь, нетерпляче сподіваючись братів, щодня бігав на могилу виглядати їх.
IV
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістю Запорозького Війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися разом з своїми товаришами в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорозькі землі, перерізані тепер стороннім військом так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берега на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як-от тютюн, порох та кулі, то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не розкладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у похід.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до.того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепри, сугаки[10], лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніші озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб[11] та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За герготанням озерної птичини не можна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало... Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки... I все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли понад деревами шуміли крила шуліки або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
— Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дитячі літа й звернувся до зозулі:
— Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?