— І я, сину, мазепа.
"Еге,— думаю собі,— то це значить не велика ще біда, коли не тільки я, а й тато мій мазепа".
Розговорившись далі, я довідався, що не тільки що я та батько, а й усі наші хатні, всі родичі, сусіди — всі мазепи.
Потім я сам собі загадався. Пригадую всіх людей, яких тільки бачив коли, та й міркую собі — хто з них буде мазепа, а хто ні.
— Тату! — знову звернувсь я до батька,— а Сруль Савчин?
— Що таке — Сруль Савчин? — питає мене батько.
— Сруль — мазепа чи ні?
— Сруль — жидиня,— одмовляє батько і знов починає говорити щось до матері.
— А чого ж він — жидиня? Кажіть! — пристаю я до батька.
Батько сказав мені, щоб я одв'язався од його душі, а то одлатає. Я тоді зітхнув і замовк. Скоро в моїх очах од зірок затремтіли довгі срібні голки. Потім зірки стали чи танцювати, чи гратися в хрещика. А далі все забув.
Прокинувся вже я ранком на полу, в хаті, і зразу став думати, що мені треба щось пригадати.
"Ага! — здумав я, мазепа"! — й усміхнувся.
Після того не раз приходилося мені чути теє слово, та вже ніхто не заганяв ним мене на слизьке, як було то перший раз.
Пригадую, колись ходив я по хаті за матір'ю, і, чіпляючись за спідницю, канючив хліба.
Стояв на той час у нас на кватирі щетинник, дід Калиньоник, той самий, що завжди намірявся одрізати мої вуха або забрати мене в торбу й занести до руських.
Він саме тоді сидів на лавці, розбирав свою щетину й, одставляюючи губи, передражнював мене:
— Ма-мо, дайтэ хлы-ба!... Эх ты, мазепа!
— А ви — кацап! — огризнувся я.
Любив я дуже ті дні, коли дома у нас збиралися гості. Бувало це більше в яке-небудь свято, а іноді — хоч, правда, дуже рідко — і в будні. До душі були мені ті дні через те, що мій батько, такий невеселий та смутний у робочі дні, випивши з родиною скілька чарок горілки, робився говіркий, веселий та співучий.
Під такий час і мені частіш приходилось побачити батькову ласку до себе. Погладить, бувало, мене по голові свою мозолястою рукою та й похвалить перед людьми.
— Це,— каже,— буде в мене міністр.
"Міністр, то й міністр,— думав я в такі хвилини,— сами, тату, знаєте, та на що ж ото ви йому печете іноді таких гарячих лящів!"...
Потім ставало мені радісно, і про лящі я хутко забував. "Знать так уже на світі ведеться,— думав я,— що й міністрам, коли вони ще малі, приходиться під гарячу руч покоштувати і лящів, і буханців, і товчеників, і всяких інших ласощів".
І все ж мій батько здавався мені найкращим між чужими батьками. Найбільше ж цікавила мене та година, коли гості, розгулявшись, споминали всякі старосвітські події та співали свої пісні.
Ніколи нічого не слухав я з такою охотою, як ті старовинні пісні-оповідання, що все в них таке цікаве, жалібне, або веселе, що так ловко виведено в них і початок і край. Сидиш, бувало, де-небудь у запічку,— про тебе всі й забули,— а ти зориш за всіма, кожне слово ловиш, і серце в тебе б'ється, і лице палахкотить.
Пісні співали у нас, як завжди вони в поважній бесіді співаються: спершу гості трохи проспівають, а потім хто-небудь почне розповідати про те, що співалося; потім знов співають далі. Доволі, бувало, прослухати пісню один раз, і вже вона вся од краю й до краю стояла в голові, як видрукувана на папері.
Хоч не дуже великий я був тоді, а знав уже багато пісень і на голос, і на слова.
Знав і "Лимерівну", і "Недоростка", і "Чумака", і "Чайки" і багато інших.
Часом і сам помагав гостям співати разом з бабами та молодицями.
На довго остався у мене в пам'ятку один з таких днів, у котрий я дізнався багато такого, про що я іще ніколи не чув. Був тоді я вже школярем.
Раз прихожу я з школи додому, а у нас — гості. По голосному гомону й по веселих очах гостей бачу, що вони у нас давненько і, мабуть, чимало вже випили.
Кинувши хустку з книжками кудись у куток, я тихенько став прохати у матері обідати.
Сипле мені мати обідати, гладить по голівці, а очі в неї сяють і сама усміхається.
"Яка в мене ловка мати, коли весела",— подумав я.
Обідаю собі десь у куточку, прислухаюсь, назираю за гостями.
Дуже смішить мене наш дядько Микита. Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі, і випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержать його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:
— Я — козак! козак!... Де моя шапка, я зараз піду в козаки!
Його умовляють:
— І де там тепер тії козаки?... Були колись козаки, тепер немає.
— Єсть! — кричить дядько,— їй Богу єсть!
— Та де ж вони? — питають його.
— Десь єсть! — одмовляє.
Насилу його вгамували.
Тим часом я вже пообідав. Батько побачив мене й покликав:
— А йди сюди, Панасе,— співати будем.
— Це ж півчак у мене! — похвалився він мною перед гостями.
Ну, а я тому й радий: зразу пурхнув попід столом і опинився на лаві, поруч з молоденькою моєю тіткою; з нею ми вже давно зладились співати.
Тітка зараз мені чарку:
— Та хіба ж ми не вип'ємо, лихо його матері, з оцим чорнявим!
Я був хлопець уштивий, узяв чарку в руку, вклонився гостям, оглянув усіх їх очима й поважно промовив:
— Будьмо здорові!
Потім трохи надпив і чарку поставив.
— Ото ж гляди,— договорюється тітка,— будеш женитись, то не забудь свахою взяти!
А я не тільки свахою — за жінку взяв би її така вона мені гарна... Стали співати.
Наступила чорна хмара,
Став дощик іти,
Благослови, отамане.
Намет нап'ясти.
Загорілося моє серце: співаю аж вуха в мене горять, а тітка заливається ще дужче, виграє і голосом, і очима та мене близенько тулить до себе: любила вона мене й балувала за мою охоту до пісень.
Сидить мій батько край стола, схилився на руку, заводить смутно:
Усі дуки-багатирі
В наметі сіли,—
Наше браття, сіромашня,
Та й не посміли...
Проспівав, та й голову схилив.
Шкода мені батька: отакий дужий, бородатий, а бач — не насмів!
А дядьки трясуть чубами та бородами, головами кивають, та й собі гудуть стиха:
Та й не посміли.
Очі опускають: що ж, мовляв, удієш — не посміли!
І бачу я, як стоїмо ми всі — і я, і батько на дощі, гнемося, а дощ нас січе, патьоки за шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!