— Спасибі, паніматко... Я вже їв...
— Ну що, був у Нищеретовій?
Стара намагалася говорити спокійним тоном про звичайні речі, але голос її тремтів і балакати хотілося зовсім, не про те.
— Та ні, пані матусю. Я учора й трави накосив за Білою, але тільки що прийшов до хати, як десятник: "Щоб завтра ніхто не смів виїздити з села, а прибирався й готувався на стрєчу, бо князь приїде". Ну, я й не поїхав. І тобі, Марусе, намиста не привіз,— додав трохи згодом.
— Мені не треба,— прошепотіла дівчина й почервоніла, як маків цвіт. Материна тривога передалася й їй, але з приходом Василя серце перестало неспокійно битися. Цей оборонить!
— Балуєш.
— Що ка‘те, паніматко?
— Кажу — балуєш її дуже. Купив же кісників, дукача — ну й буде.
Василь на це нічого не сказав і тільки крутив у руках свого бриля, стоячи коло порога.
Маруся наче прокинулась. Зіскочила з лави й мерщій почала помагати матері прибирати зі столу, струшувати крихти, застеляти чистим стільником. Василь з глибокою любов'ю дивився, як перелітала й миготіла перед очима ця безконечно дорога постать.
— Ну, як же тобі там, Василю, живеться у своїх хазяйнів?
— Та нічого поки що. Старий тільки все бурчить, але то так тільки.
— Так-то так, але, мабуть, не буде вже в тебе таких хазяїнів, яких мав ти там, у Берелівцях (це стара натякала на себе). Ех, старий, старий... Ще й казала тобі: "Не слухай панських посіпак — збрешуть. Не буде ніякої волі". Не послухав — от і маєш. І сам пішов землю гризти, й достатків позбувся, й ми от...
Та й не договорила. Маруся поглядала то на матір, то на Василя, і в тім погляді було трохи здивовання — і чого б ото так турбуватися?
Мовчанку перебив Василь:
— А я оце, мамо, прийшов за нею. Хай іде зі мною, бо все одно... Он уже, як я йшов сюди, почали посіпаки обходити хати та зганяти нарід зустрічати князя.
Стара якось захвилювалася.
— О-ой... Та як же я з тобою її відпустю?.. Ну, а як же ж, Боже, борони, що трапиться?..
— Зі мною, матусю, їй нічого не трапиться,— спокійно сказав Василь, переступивціи з ноги на ногу. Але в тім видимім спокою був глибоко захований неспокій, і Маруся те відчула. В її серденько теж почала закрадатися тривога...
— Я не піду...
— Ну, що ж ти вдієш, Василю? Там же того харцизяцтва...
— І що-бо ви, матусю, вибачте, говорите? — перебив Василь, показуючи очима на Марусю. Та й справді сиділа вже перелякана. Личко зблідло, й дух їй захоплювало від передчуття чогось страшного.— І що-бо там особливе може скоїтися? Розбійників тут немає, щоб кого різали; орди та кимликів теж не чути, щоб могли Марусю вкрасти. Хіба янголи з неба прилетять та візьмуть її на крилята — оце може статися.
Але жарт Василів пройшов непоміченим, як самітний промінь у густій мряці. Явдоха й розуміла, що вона лякає доньку, але не могла себе повстримати. Жах був сильніший її міркувань.
— Так воно... ну все ж. Так ти ж, Василю, іди з нею, а я оце тут позамикаю та й собі за вами.
Маруся, наче жертва якась обреченна, накинула хусточку й стала, дивлячись на Василя.
— Ну, чого стала? Іди — я хочу дещо Василеві сказати. Давай я кісники поправлю... Іди — він зараз вийде.
Маруся тихо вийшла з хати. Явдоха так і кинулась до Василя.
— Ох, Василечку... ох, голубчику... Та дивись же ж, дивись! Не пускай її наперед, щоб не вихвачувалась... У гурточку лучче, у гурточку лучче... Ох, болить моя душа... Василечку, дивись же!.. Ти ж знаєш, що це ж дружинонька твоя буде...
І хапала парубка за руки, мало не цілувала. Василь був похмурий. Він надіявся, дуже надіявся і на свою силу, й на свою обережність, а втім...
— Мамо... Як що й трапиться, то тільки після того, як мене не буде на світі.
І вийшов.
Вулиця була повна народу. Молодь у святочних убраннях поспішала на край села, де арка. Чоловіки й жінки стояли шпалерами вздовж вулиці, а коло самих хат стояли старі діди, обіпершися на палиці, балакали — про що? Мабуть, про ту волю, що, обіцяна цілою серією князів Куракіних, вивабила оцих дідів із домівок та й досі літає десь невидимою пташкою. Вже й волосся посивіло, й зуби пощербилися, а волі як не було, так і нема.
Маруся, опинившися на вулиці, одразу заспокоїлася. Так багато людей, сонце...
— Василю! Ходім і ми до тої штуки. Мені кортить подивитися, як ото князь буде в'їздити, а Одарка з Ганною стовбичитимуть на отих високих стільцях. Ой матінко!.. Зроду-віку б не полізла! І що воно то за князь там такий страшний, що про нього стільки говорять?.. Чи у нього чотири голови?..
Василь думав стати з Марусею десь у товпі; може, його навіть не зупинила б і просьба Марусі, хоч він і звик у всім їй потурати, але поки він роздумував, до них підійшло двоє дворових.
— А ви чого тут стовбичите? Не знаєте приказу, щоб уся молодь була при в'їзді? Ану марш!
— Ідіть, ідіть! — додав другий і підхіхікнув.
Василь глянув на них, але нічого не сказав. Відчув, що
вони не так собі просто підійшли, а що це спеціальний нагляд. І щось глибоко тоскливе заповзло в душу молодому парубкові та там і зосталось.
— Ходім, Марусю...
Вони пішли, а вслід їм:
— Стережи, стережи! Чи встережеш тільки.
Василь поглянув на Марусю — чи не чує вона, але дівчина, захоплена новиною вражі нь, справді не чула й рвалася вперед.
— Марусю,— припинив її трохи за лікоть парубок.— Марусю... Ти не виривайся вперед...
— О! І ти вже, як мама! От мені лихо з тими опікунами!.. Скільки дівчат на вулиці, ні одна не боїться, сміються, ніхто їх не стереже, а ви обоє із самого ранку...
— Марусю! Як князь проїде й нарід сунеться за коляскою, ми з тобою підемо у степ і там десь пересидимо у балці.
Маруся аж стала.
— Чи ти здурів, Василю? Усі люди веселяться, музика, кажуть, буде... Та що це на вас напало сьогодні?..
— Марусю. Зробиш так, як я тобі кажу.
Це був уже тон чоловіка. Маруся спалахнула. "Ого!.. Ще не загнуздав, а вже повертає!" — майнуло у неї в голові, й уся гордість її збунтувалася. Ущипливо дивлячись у вічі парубкові, вона майже проспівала:
— Ні, хлопче, я зроблю, як сама схочу.
Василя мов батогом ув обличчя хто стьобонув. Це хазяйська дочка зневажала наймита... Він нічого не сказав Марусі, тільки глянув на неї з докором. Дівчині стало соромно, але якась глупа гордість не давала їй сказати голосно: "Василечку, прости мене". Вона тисячу разів повторила це про себе, а йшла з нахмуреними бровами й суворим лицем.