Я вважав, що робити дітей — це кращий засіб проти смерті. Брехня. Можна загинути разом із ними, і тоді ніби нікого з вас і не існувало.
Важко уявити собі більш уразливе місто. Така концентрація людей на маленькій площині робить з нього дуже привабливу мішень для усіляких руйнівників. Якщо хтось хоче завдати максимум шкоди, доклавши до цього мінімум зусиль, Нью-Йорк, здається, ідеально підходить для цього. Відтепер його мешканці це добре знають: вежі виявилися уразливими, місто перетворилося на потенційну купу заліза, кришталевий пам'ятник. Ніколи ще за всю історію людства таке міцне місто не було так легко зруйнувати. Проте розумні, мислячі люди продовжують тут жити. Як і в Сан-Франциско: вони знають, що одного дня жахливий землетрус знесе місто в океан, але не їдуть з нього. Черговий неймовірний американський феномен: Нью-Йорк і Сан-Франциско — мегапо-ліси, яким судилася апокаліптична доля, але ніхто не думає втікати звідти. Характер ньюйоркців загартувався від цього протиріччя: усвідомлюючи загрозу, вони продовжують вести буремне життя, більше того, ця загроза ще й підбурює їхнє завзяття.
Уривки спогадів про американські ночі моєї молодості... Рональд Рейґан президент... щовечора перед нами ставав вибір... п'ятиповерхова "Danceteria"... "Palladium" із розмальованими графіті вбиральнями... "Webster Hall" із довжелезною чергою перед входом... "Area", де щомісяця змінювали декорації, із манекенами у скляних клітках... "NelVs", наче величезна приватна квартира... "Limelight", що нагадував неготичний собор... "Club USA"... чи багато ви знаєте країн, де б нічний клуб носив назву держави? Усі ці місця зникли... Вони розсіялись у тумані минулого, розвіялися у святах, що давно пройшли... А сьогодні — все, більше нічого немає... Лаунджі з розсіяним світлом... Нечисленні відвідувачі... Мікроскопічні і все одно порожні клуби... Вилощені ресторани... Підвали, що їх освітлюють свічками. Магія минула.
9.42 P.M. Відвідую великого французького письменника, йому 80 років, і він живе у квартирі, що її надав йому Нью-Йоркський університет. Його дружина пояснює мені, що всі клуби садо-мазо позачинялися: немає більше "Vault", "Hellfire", "Nouvelle Justine". Сьогодні увечері вона йде до "Submit Party", але не може запросити мене, бо ж вечірка тільки для дівчат. Я приніс із собою пляшку каліфорнійського червоного вина від Френсіса Форда Копполи, але великий письменник не відкорковує її, він воліє пригостити мене хересом зі смаком кленового сиропу. Здається, ніби п'єш оладки. Відмінно. Я дуже зручно почуваюся в гостях у цієї вільної та щасливої родини, вони побралися ще в 1957 році. Великий письменник розповідає мені про свою зустріч з Вільямом Берроузом у "La Coupole". Страшний хлопець, утім, як і всі наркомани.
— Він убив свою дружину, — каже він, дивлячись на власну. — А для цього повіз її до Мексики.
— Якщо ти повезеш мене до Мексики, я буду насторожі! — відповіла вона, посміхаючись.
Я кажу їм, що в Сохо відкрився бар під назвою "Naked Lunch"1. Великий письменник жартує:
— Там обов'язково треба обідати голяком?
Тут тільки-но переклали його останній роман, назвавши його англійською "Répétition". Потім великий письменник каже, що мене теж надрукують у Штатах та що незабаром ми відзначимо цю подію за вечерею з Едмундом Байтом. Я зближуюсь зі своїм корінням. Повертаюсь до країни своєї бабусі. Мені не вдалося позбавитися своєї історії, своєї крові. Не такий уже я громадянин світу, десь мимоволі я все-таки пришвартований.
— Чому ти приїхав до Нью-Йорка, щоб писати про нього? — питає мене великий письменник, гладячи свою сиву бороду. — Коли я пишу роман про Берлін, то не їду для цього до Берліна.
— Просто я пишу роман про давнину. Новизну залишаю таким молодим, як ви!
Трохи пізніше, у барі "1Ьота5"у розігрітий вогнем каміна та "Маргаритою" із льодом, вирішую, що треба освідчитися коханій, щоб твір мав щасливий кінець. Розумієш, я хотів би, щоб ми були вільні та прекрасні протягом п'ятдесяти років, як подружжя Роб-Ґрійє.
Світло згасає, потім знову з'являється. Лампочки починають мерехтіти, наче вогні на дискотеці в нічному клубі. Потім стає зовсім темно. Діти починають відчайдушно голосити. Ми перебуваємо в самісінькому центрі пекла. У мене більше немає вибору. Або ми тут чекаємо, поки здохнемо, або повертаємося до ресторану. Я не вагаюся, сидіти не рухаючись уже нестерпно.
— Ходімо, милі, спускаймося.
Вони заходяться плачем іще більше. Я міцно хапаю їх за руки, і ми підводимося. Лурдес заперечно хитає головою, вона хоче залишитися. Ми довго обіймаємося з нею. Вона знімає свій значок Windows on the World і простягає його мені, наче реліквію.
— Ще зустрінемось, тут чи там.
— Ти благословенний, Картью. Із двома твоїми янголятами.
— Ти впевнена, що не хочеш спуститися?
— Моліться за мене. Він відчинить двері, і я повернуся за вами. Ну ж бо! Геть звідси!
Ми залишаємо її саму сидіти в темряві. Прекрасну як світ.
Проходячи повз офіси Windows, я знайшов включений і-Воок. Користуючись нагодою, швидко, не перечитуючи і не виправляючи помилок, пишу мейл Кендес. "Кеда, ти зрадила мені, бо в мене був несерйозни вигляд. So what? Це не має значення. Твоє тіло не належить мені. Єдине що нам належить це наша самотніст. Своєї веселістю, рожевми губами, смутко та оголени тілом ти порушила мою самотність. Я боявс сказати "Я кохаю тебе". Я бідолашний бовдур, бо не вважав тебе важливою частиною свого життя. Зараз я поміти, що крім тебе нічого не пам'ятаю. Кенде, спробуй вибачити мені. Я загину тут, щохвилини ястаю слабкіши, а ти можеш врятувати мене. Коли я знов і знов думаю про нас, то бачу, що весь час намагався бути кимсь іншим, я грав рол, не знаю, що я чекав від тебе, що ти торкнешся мене, але ти врятувала мне, ти надт пізно увишла в моє життя, а я вже все зробив, ти не отримала те місц, на яке заслуговувала, не знаю, з чого почати, але в мене є одне вибачення, бо я вмираю. Не забувай свого Карта". Тобто, я б хотів написати такого листа, якби мав більше часу. Насправді, вона отримала значно коротший мейл: "І loved U. C.Y."