— Як це "спустився униз"?
— Він сказав, що спробує щось зробити для колег, і пішов. У нього був дивний вигляд. Він казав, що спуститься через вікно. Думаєш, це можливо?
Здавалося, тато був чимось стурбований. Він знюхав, що я наробив у штани, але нічого не сказав. І слава Богу, бо ж інакше Девід напав би на мене, наче скажений. І про мою кров з носа нагадав би, він не промаже.
— Здається мені, діти, що Джеффрі ми більше не побачимо. Як усе ж таки страшно, блядь.
Я замовляю біле вино у Pastis — модному ресторані, що його відкрив Кіт Макнеллі, власник ще одного французького кабака, Balthazar. Мені дуже подобається, як декор французького бару відтворений посеред "Meat market",xo4a не вистачає дівчат у купальниках. Я сказав своїй коханій, що повинен з'їздити до Нью-Йорка наодинці; після цього вона остаточно вирішила піти від мене. Дехто вважає, що моє життя — мед, але це не так. Я не здатний творити. Був одружений — розлучився. Створив дитину — але не виховую її. Кохаю дівчину — але тікаю від неї до Нью-Йорка. Я інвалід, і в цьому я не самотній. Я живу в "по man's land": ані МІЖНАРОДНИЙ ПЛЕЙБОЙ, ані ЩАСЛИВИЙ ОДРУЖЕНИЙ. Я неріїїгучий, і нікому мене не жаль. Зі мною покінчено, я не маю права скаржитися. Інвалід серця: як у пісні Енріко Масіаса "Жебрак кохання". І що з того, що я знаю хтозна скільки ще таких самих поранених у серце тридцятирічних. Каліки кохання. Дорослі, загартовані чоловіки, що поводяться наче діти малі. За зовнішніми понтами ховається безпорадна людина. Без спогадів, без планів на майбутнє. Вони хочуть бути схожими на свого батька, але, водночас, бояться цієї схожості як вогню. Колись він пішов від них, так вони його і не знайшли. Це не докір: це провина суспільства. Діти 1968 року — це люди без взірця. У них немає інструкції із застосування. Люди, які нічого не варті. Бракований товар. Одружуючись, вони задихаються. Отримуючи волю — впадають у депресію. Навіть їхні психоаналітики гальмують: вони не знають, що ще їм сказати. У них немає зразка для наслідування. Бідам мого покоління ніяк не допомогти. Я забув своє дитинство, хоча більш за все я люблю якраз початок чогось. Я не займаюся своєю дитиною, хоча так полюбляю початок... Протягом тисячоліть усе було інакше. У одній хаті разом жили батько, мати й діти. Батько був усунутий із цього ланцюжка усього-на-всього сорок років тому, і тепер ми хочемо, щоб усе було як раніше? Знадобиться ще кілька тисячоліть, щоб усе було як раніше. Я — результат цього зникнення батька. Я — негативний побічний ефект.
Одного ранку, о 9.26, я з'ясував, що не здатний більше любити нікого, крім себе. День став для мене дзеркалом. Уранці я думав про те, що казатиму на телебаченні. Після обіду я озвучував це перед камерами. Увечері дивився по ящику, як кажу це. Іноді я дивився нк себе й чотири рази, бо передачу ще тричі повторювали. Напередодні я сім годин поспіль дивився на себе під час монтажу іншої передачі. Я милувався своїм власним обличчям на екрані кольорового монітора, але й цього мені було замало. Я телефонував друзям, щоб нагадати час виходу програми в ефір, а потім передзвонював, аби пересвідчитися, що вони її дивляться. Я влаштовував пиятики, під час яких лишав телевізор включеним, щоб, як я казав з удаваною іронією, "разом подивитися на мене".
Я звинувачую суспільство споживання в тому, що воно зробило мене таким, яким я є: ненаситним. Я звинувачую своїх батьків у тому, що вони зробили мене таким, яким я є: аморфним.
Я часто звинувачую інших, щоб не звинувачувати себе.
Жодного спогаду про дитинство. Якісь уривки, два-три образи. Заздрю людям, які можуть з усіма подробицями розповідати, як вони лежали в колисці. Я ж не пам'ятаю нічого, лише кілька окремих спалахів, які я безладно відтворюю на цих сторінках, ось і все. Думаю, моє життя почалося у 1990 році, коли я опублікував свій перший твір: наче навмисне — мемуари. Письменництво повернуло мені пам'ять.
Наприклад: 1980 рік, Верб'є, маєток мого батька. У цьому будинку немає жінок. Я люблю наші чоловічі канікули на лижах. Щовечора ми пожираємо фондю, і жодна баба не плачеться на таку дієту. Я розтоплюю камін, Шарль до ночі катається на лижах, а тато читає американські журнали. І щоранку він будить нас із братом, лоскочучи нам п'ятки, що звисають з канапи Ікеа, надолужуючи згаяні п'ятнадцять років.
Або ось іще. Коли мені було десять років, на пляжі Балі (Індонезія) у перерві між двома водними битвами з братом, я почав вести щоденник мандрівника, поки тато кадрив засмаглих красунь у барі готелю. Тоді я ще не знав, що з того часу так і не припиню записувати своє життя на папері. Невеличкий зелений зошит: я й досі до нього мов пришитий.
Я вирішив досліджувати самого себе. Замість того щоб чекати на повернення прустівської "мимовільної пам'яті"1, я сам вирушаю робити репортаж — повертаюся у своє минуле.
Жодних спогадів про Неї-сюр-Сен. Але ж саме там я народився, у невеличкій білій клініці. Я — з Дев'ять-Два2. Мабуть, звідси і моя пристрасть до розкоші. Я люблю чистоту, охайно підстрижені сади, безшумні машини, дитячі садочки, в яких дуже швидко розстрілюють любителів захоплювати заручників. Німкень-гувернанток, яких, проте, продовжують називати по-англійському "питБеБ". ДИТИНСТВО пригадується мені світлим, гладким і вкрай нудним.
Я народився із золотою ложкою в дулі. Залюбки б розповів я вам про нещасне дитинство проклятого митця. Я заздрю Козетт: у моєму житті не було нічого патетичного. Моя патетика в тому, що її обмаль.
1 Марсель Пруст увів поняття "мимовільна пам'ять" у романі "Віднайдений час" зі знаменитої епопеї "У пошуках утраченого часу".
2 Неї-сюр-Сен — престижне передмістя Парижа, поштовий індекс — 92.
Я не був бажаною дитиною. Я народився за сімнадцять місяців після брата і став наслідком дуже банальної й поширеної в ті часи проблеми: незапланованої другої вагітності. Хлопчик, що з'явився на світ зарано. Тоді сенсацією це не було: протизаплідна пігулка в 1965 році була ще нелегальною, тож більшість дітей народжувались у сім'ях, де на них не надто чекали. Але двоє дітей здіймають більше галасу, ніж одна. Мушу визнати, що на місці батька я б зробив те ж саме, що тоді зробив він: мерщій втік! Утім, саме так я і вчинив тридцять три роки по тому.