У "Noche" (новому ресторані, що його відкрив на Таймс-сквер Девід Еміль, власник Windows on the World) я натрапив на одного з колишніх працівників "Вікон у світ".
— Я французький письменник. Зараз працюю над романом про ваш колишній ресторан.
— Навіщо?
— Бо моя бабуся була американкою, її звали Ґрейс Картью Йорс-тоун, а я не був на її похованні. Ми були у Швейцарії з татом та братом, коли дізналися про її смерть. Було погідно, мені краще було покататися на лижах, тато тоді посварився з братом, тож ми не поїхали до По.
— Гт sorry Sir but I don't understand what you re talking about.1
— Я майже не знав її. Бабусю звали Ґрейс, як Ґрейс Келлі, але ми звали її просто — Бабуся. Вона походила зі старого буржуазного роду з Півдня країни. Наприкінці свого життя вона була схожа на Містера Мату. Бачите моє підборіддя, що видається вперед та загинається догори? Весь у неї.
— Listen, Tve got work to do. And I don't understand French. You're bothering me, Mister!2
— Вона нащадок роду Джона Адамса, другого президента Сполучених Штатів. Мої кузени живуть у Далласі, Хербени. Я не бачив їх двадцять п'ять років. Вони сказали, що я ще нащадок знаменитого трапера, Деніела Буна.
— So what?
— We do not hate you1. Ви лякаєте нас, бо ви пануєте світом. Але ми з вами однієї крові. Франція допомогла вашій країні народитися. А потім ви звільнили нас. А мій кузен та два його сини загинули у вашому ресторані 11 вересня 2001 року.
Не знаю, чому я збрехав. Я хотів лише зворушити його. Малодушність породжує любов до міфів. Картью Йорстоуном звали голову родини моєї бабусі. Заміни "у" на "о" — і вийде Картью Йорстон, вигаданий персонаж.
— Excuse me but Гт so sick and tired of Nine-Eleven...2
— He сердьтеся, я вже йду, не хочу більше діставати вас. Лише одне питання: ви знаєте пісню Діонни Ворвік?
— Of course.
І ось уже ми вдвох, два мешканці планети Земля, наспівуємо "The windows of the world are covered with rain". Спочатку почуваємо себе справжніми бовдурами, відвідувачі вважають, що ми п'яні, ми співаємо тихесенько, а потім — приспів — і ми починаємо горланити, наче двоє поросят, двоє бомжів, двоє братів.
Тут нічого розуміти, мої милі привиди з маленькими вразливими ручками. Ми померли ні за що. Північна вежа впаде за хвилину (сила удару 2,3 бала за шкалою Ріхтера протягом восьми секунд), але ми цього не побачимо, бо на борту нас уже немає. У диму та руїнах залишилась стояти вертикально телевізійна антена, вона лише трохи похилилась ліворуч. Стріла тонула в серпанку, наче щогла корабля в морській піні. Вежа № 1 зруйнувалась вщент за 10 секунд, вона падала прямісінькою, наче ракета на старті, якщо прокрутити плівку навпаки. І все ж таки пам'ятайте про нас, будь ласка. МИ — три фенікси, що згоріли, але що відродяться зі свого попелу. Фенікс живе не тільки в Аризоні. (сторінка вилучена) ю
00
Вночі вулиці Нью-Йорка схожі на діамантові річки. Вночі в цьому місті немає ночі 010.28 РМ. я йшов униз по Вест-Сайд-хай-вей, впевнений, що крім мене на вулиці нікого немає, немов підіймався на сцену для вручення "Оскара". Смерть не взяла мене в Нью-Йорку. Часто-густо теперішню ситуацію на Заході порівнюють з падінням Римської імперії. Я — декадент? Не думаю. Я — не самогубець, це лише такий спосіб життя. Я — нігіліст, який не хоче вмирати. Ніч спускається на Об'єкт: прогалина у скляному лісі. Через півтора року після трагедії від Всесвітнього торговельного центру залишився лише безформний майданчик, сіра долина, оточена ґратами. Я ніколи не дізнаюся, чи справді все відбувалось так, як я вигадав. Ви теж. Сирена вночі: ревіння луною відбивається прямими вулицями. Білий дим піднімається з водостічного колодязя між "кадилаком" "For sale" та потрісканим тротуаром. Знов цей дим, який колись був повсюди, — тепер на нього дивишся зовсім інакше. Мертвий світ, населений привидами продавців кренделів з кмином. Недалеко від Меморіалу жертвам Холо-косту (Ферст Плейс, 18, південніше від Беттері-Парк-Сіті) піднімаю голову: з однієї квартири лунають звуки музики та льоду в келихах, жіночий сміх. Крізь вікна прозирає жовте світло американських свят. Я знав цю пісню, світовий хіт ("Shine on Ме" групи "Praise Cats" із шаленою фортепіанною музикою та дебільними словами, як завжди буває з цими діско-хітами: "Fve got peace deep in my soul I've got love making me hope Since you opened up your heart and shined on me".) Раптом я відчув неймовірну радість, той самий спалах вдячності, який я відчув 29 серпня 1999 року, коли я тримав тебе у своїх обіймах і вітав з приходом у цей світ. Я смикаю в кишені маленьку блакитну коробочку від Tiffany's з обручкою. Сирена корабля замовкла. Лише мелодія "дінг-дінг-дон дзинь-дзинь-дзинь" долинає з вікна, мов теплий подих повітря, що здіймає влітку легкі фіранки. Більше ані звуку. Я наспівую ці слова, наче колядку. "I've got peace deep in my soul I've got love making me hope". Мені соромно за моє католицьке щастя. Моя поведінка непристойна перед найбільшим у світі крематорієм. Паскудно, безпричинно радію життю, просто думаючи про людей, яких я люблю. Літаки прямують у стіну. Наше суспільство теж. Ми — камікадзе, які хочуть залишитися живими. Тільки кохання дає мені право на надію. Шляхи вантажних кораблів перетинаються в темряві. Червоні ліхтарі, наче на морському вокзалі, ковзають по чорному дзеркалу. Птахи злітають до мертвих зірок. Проходжу повз Кьюнард-Більдінґ, де сто років тому купували квіти для "Титаніка". Гирло забрудненої річки зливається з небом. Ми постійно фліртуємо з Небуттям. Смерть — наша сестра, її можна любити. Певно, наше щастя ховається десь у цьому хаосі. Чи пануватиме за тридцять років у світі всесвітня демократія? За тридцять років я буду змушений розчаруватись, як і решта людства, але мені начхати, бо за тридцять років мені буде вже сімдесят. Десь вдалині зараз має зійти місяць. Він відіб'ється у воді, яка відразу стане схожою на танцмайданчик або на надмогильний камінь. Мені шкода, що я живу, але моя черга ще прийде. Колись моя черга прийде.
Літак, яким я повертався до Парижа, акулячим плавником розсікав хмари. Зручно улаштувавшись у кріслі над глибочінню океану, я летів крізь грозові хмари на швидкості 2000 км/год, щоб освідчитися тобі. Я відчував, як життя розливається моїми венами, мов електричний струм. Я підвівся, щоб потягнутися. Нахилився вперед. Аж раптом мені дещо спало на думку. Я розлігся на підлозі у проході, простягнувши кулаки в напрямку кабіни пілотів. Стюардеса посміхнулася, вважаючи, що я роблю вправи на розтяжку. Знаєш, про що я подумав? Що досить тільки заплющити очі й усунути кабіну пілотів, реактивні двигуни та решту пасажирів, і я опинюся один у небесному ефірі на висоті 16 000 метрів, летячи вперед з надзвуковою швидкістю. Так, я вважав себе супергероєм.