Книга Буття, XI, 5—8:
"І зійшов Господь подивитись місто і вежу, які будували сини Адама. І мовив Господь: ось, один народ, і одна у всіх мова; і ось, що почали вони робити, і не відійдуть вони від того, що задумали вони створити; зійдемо ж та змішаймо там їхню мову, так, щоб один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь звідти по всій землі; і припинили вони будувати місто".
О 9.06 Ґлена Воґта, генерального менеджера Windows on the World, не було на робочому місці (на щастя для нього). Двадцять хвилин по тому, як літак зіткнувся із вежею, Крістін Олендер, його помічниця, телефонує Ґленові додому. Відповідає його дружина, бо тієї миті Ґлен уже стоїть на вулиці біля Всесвітнього торговельного центру: від споглядання страшної картини в нього заніміла шия. Пані Олендер пояснює пані Воґт, що в них немає жодної інструкції на випадок екстреної евакуації. "Стелі падають, а підлоги плавляться під ногами", — додає вона. Щонайменше 41 людина змогла додзвонитися з ресторану бодай до когось у місті.
Того ранку в Новому Амстердамі палали три смолоскипи: полум'я статуї Свободи, полум'я Північної вежі та полум'я Південної вежі.
Існує ще одне свідчення про події у Windows on the World: Іван Люїс Карпіо додзвонився своєму кузенові. "Я не можу нікуди піти, вони кажуть нам не рухатись. Треба чекати пожежних". Цілком ймовірно, що більшість відвідувачів ресторану слухалися вказівок й залишалися на місці: вони розбивали вікна в боротьбі за свіже повітря, вилазили на столи, щоб не згоріти. Але також було зафіксовано чимало дзвінків у "911" із даху, тобто деякі постраждалі не підкорилися вказівкам і зробили відчайдушну спробу врятуватися через повітря.
не
Чи може людина розплавитися?
Іще один підсумок, цілком точний: "Ми — в'язні", — сказав Говард Кейн своїй дружині Лорі.
Те, про що ніхто не говорить: усі блювали.
Навіть якщо я піду надто далеко в детальному зображенні жахів, що пережили в'язні вежі, мій твір все одно буде за 410 метрів від правди.
Джуліан Шнейбел писав, що люди, які вистрибували з вікон, розбивалися об землю, наче дині.
— У нас проблема.
Ентоні визвірився на мобільний. У Ентоні проблема. Це мучило його весь цей час, та він не наважувався розповісти про це нам. Ось чому його очі сповнені смутку.
— Що? Яка ще проблема?
— Щоб відкрити двері, одного мого ключа недостатньо. Треба, щоб на пості служби охорони внизу хтось натиснув на кнопку. А я не можу до них додзвонитись. З мобільного дзвінки не йдуть, а внутрішні канали перерізані...
— Spare me the bullshit! (Що досить м'яко можна перекласти як: "Позбав мене бичачого лайна". Я міг би сказати: "Cut the сгар", але це було б не так влучно та гостро.) Ну і де ж вона, ця служба безпеки?
— Головний пост знаходиться на 22-му поверсі, і там ніхто не відповідає. Чорт забирай, якщо оперативно-контрольний центр евакуйовано, то я не в змозі щось зробити. Вони повинні зумером розблокувати замок, а інакше ми тут застрягли. І мені це подобається не більше, ніж вам.
Джеффрі знявся з ручняка:
— Тим гірше для цього сраного зумера! Треба висадити ці двері нахуй!
Хотілося б Ентоні мати такий самий оптимізм.
— Двері захищені, навіть дрилем їх ніяк не відчинити. До того ж у нас і дриля немає.
— БЛЯДСЬКА ДОЛЯ, ЯК ЖЕ НАМ ВИЙТИ ЗВІДСИ?!
Джеффрі хапає довгу й важку чавунну палітурну машину і починає лупити нею, наче молотком, по дверній ручці. Він несамовито гамселить по замку немов скажений. Ми з Ентоні відходимо назад, аби не отримати по голові махиною, яка аж свистить у цих накачаних регулярними тренуваннями в Іст Вілідж руках.
Ентоні хитає головою. Я ловлю себе на тому, що ненавиджу цю людину і все більше захоплююсь Джеффрі. Його колеги розраховують на нього, і він не хоче їх підвести. Терпіти не можу фаталізм, мені куди більш до вподоби енергія відчаю, природна снага та неприборканість, інстинкт самозбереження. Я визнаю себе переможеним тільки коли зламаю об ці кляті двері обидва плеча. Я хочу пітніти, пробувати все, продовжувати вірити. Ручка не витримує потужних ударів Джеффрі і піддається, але двері залишаються герметично зачиненими. Він обертається до нас: у нього геть опустилися руки, але ця зневіра заслуговує на повагу. Сподіваюсь, Джеррі та Девід нічого не чули. Вони з Лурдес стоять на підвіконні й тягнуться до кватирки. Після того як вони почали задихатись, вони вже не бояться висоти. Серветка Джеррі забруднена кров'ю, як і його футболка. "Виглядає вражаюче, але нічого, в нього часто носом йде кров", — я товкмачу цю фразу, намагаючись самого себе переконати.
Ентоні зігнувся над телефоном, він без упину натискає зелену кнопку. Треба додзвонитися до охоронців на 22-му або хоча б до ментів. Чутно поліцейські гелікоптери з того біку дверей. Я не хочу бути тут кремованим за життя лише через те, що запасний вихід заважає нам вийти. Nine-One-One. Nine-One-One. S.O.S.S.O.S. Як у кінці фільму "Джонні взяв рушницю". Save Our Souls1.
Я повернувся до дітей, щоб вдихнути трохи повітря ззовні. Вони залізли на плечі Лурдес і повторюють за нею молитви, що вона їх ви
1 Врятуй наші душі! (Англ.)
мовляє вголос. Раніше на верхівках будівель розміщували химер, які мали захищати будинки, як от на Crysler Building. Скульптури драконів, чудовиськ, демонів, як ті, що знаходяться на вежах собору Паризької Богоматері, мали віджахувати дияволів та вступати в бій із загарбниками. Мої діти, дві малі біляві гаргульї, що висять над порожнечею, чи не забракне вам сил, аби відштовхнути злих духів? Чому архітектори не вважають хмарочоси за собори? Якби вони вмонтовували гаргулій на вежі, це можна було б зрозуміти. Чому ж ні... передбачаючи те, що тільки-но трапилося з нами? Бо ж вони знали, що одного дня загроза прийде з повітря. У такі страшні хвилини мимоволі починаєш молитися. У нас пробуджується релігія. За кілька хвилин Всесвітній торговельний центр, храм атеїзму та міжнародної ненажерності, поступово перетвориться на імпровізовану церкву.
У "Жарті" Мілана Кундери один з персонажів питає: "Ви вважаєте, що руйнування можуть бути чарівними?" Я пересуваюся, наче сновида, приголомшений виставкою "Що буває", яку організував філософ і урбаніст Поль Віріліо у співпраці з агентством France-Presse та Національним інститутом аудіовізуальних мистецтв з 29 листопада по 30 березня 2003 року. На стінах фонду Картьє висять біло-коричневі фотографії катастрофи, що сталася на вокзалі Монпарнас 22 жовтня 1895 року: потяг проїхав крізь фасад першого поверху і звалився на бруківку на площі. Навколо розтрощеного каркаса скуп-чилися чоловіки в капелюхах-котелках. Інсталяція представлена низкою темних, сповнених гомону, залів, у яких демонструються відео-фільми з кадрами усіляких катастроф. Повсюди дим та загони рятувальників, що по рації спілкуються між собою (я зазначив для себе, що англійською панічні крики звучать більш вражаюче, вони спричиняють почуття дискомфорту, ніби дивишся художній фільм). На великому екрані з'являються зображення екскаваторів у Ground Zero (10-хвилинне цифрове відео Тоні Урслера, що його пускають по циклу): гігантський стовп білого диму нависає над величезною купою брухту; кілька мініатюрних людських фігурок самотньо блукають навколо кранів, схожих на безпорадних коників. На задньому плані — кілька вцілілих бетонних панелей Всесвітнього торговельного центру, такий собі фортечний мур-посміховище. Найбільше вражає, знов-таки, багно. Залізобетонна будівля перетворилася на багнище. Штучна чистота трансформувалася у природний бруд. Відполіровані блискучі вежі стали відразливим хаотичним безладдям. Урешті-решт, я розумію, що хотів сказати скульптор Сезар, розтрощуючи автомобілі. Бульдозери намагаються навести лад у цьому хаосі. Відновити чистоту скла, досконалість минулого. Дух перехоплює від споглядання за цією різаниною. Усе ще ніяк не можу позбутися відчуття незручності, того самого, що точить мене під час написання цієї книжки: чи маємо на це право? Чи це нормально, настільки захоплюватися руйнуванням? Питання Кундери набуває дивного звучання стосовно цих катастроф. Вулиці Нью-Йорка білі, вкриті папером та пилом, наче снігом; чорношкіра дитина спить у колясці посеред вулиці. Виставка Віріліо одразу, тільки-но відкрилася, спричинила скандал. Чи не зарано ще естетизувати таке лихо? Звісно, мистецтво не є обов'язковим, ніхто не зобов'язаний відвідувати виставки або ж читати книжки. Утім, "Що буває" збирає катастрофи, наче колекціонер — трофеї: знімки забруднення ртуттю у Мінімата, Японія, 1973 р.; витоку діоксину на заводі "Ікмеза" у Севезо, Італія, 1976 р.; падіння літака в Тенеріфе, Іспанія, 1977 р.; катастрофи нафтоналивного танкера "Амоко-Кадиз", Фіністер, 1978 р. Деякі відвідувачі витирають очі, сякаються або відводять погляд, не маючи сил дивитись на ці картини. Я їх розумію. Утім, такий уже наш світ, і поки що ми не можемо жити в якомусь іншому. Витік радіоактивного газу на атомній станції "Трі-Майл-Айленд", Пенсільванія, 1979 р. Витік токсичного газу на заводі "Юніон Карбайд", Бхопал, Індія, 1979 р. Вибух судна "Челленджер" на мисі Канаверал, Флорида, 1986 р. Задум Віріліо може шокувати: він змішав промислові катастрофи з терористичними атаками. Вибух реактора на Чорнобильській атомній електростанції, Україна, 1986 р. Аварія танкера "Ексон Вальдез", 1989 р. Газова атака в токійському метро, Японія, 1995 р. Додайте сюди ще й природні катастрофи, такі як: шторм у Франції у 1999 році, пожежі в Австралії в 1997-му, землетрус у Кобі, в Японії, у 1995-му. І все це — під драматичну музику, як у кіно. Я тиняюся серед цього страхіття. Хотів би я вмити руки, хотів би повірити, що мене не обходять ці жахи. Але, як і будь-яка нормальна людина, я втягнутий у цей процес на своєму мікрорівні. На вході висить висловлювання Фрейда: "Збирання усуває враження про випадковість". Ця загадкова сентенція, датована 1914—1915 роками, ніби дає відповідь на запитання, що його трохи раніше поставив Девід: — А що таке збіг?