Аж раптом, інстинктивно, без будь-якої видимої причини, я переводжу погляд у бік Денфер-Рошро і бачу людський потік, сотні тисяч голів, ріку з людського волосся, що розтікалася навколо площі. Найбільша антивоєнна демонстрація за останні п'ятдесят років; сьогодні 15 лютого 2003 року. Учора Сполучені Штати виступили проти Франції в Раді Безпеки ООН. Президент Америки хоче воювати з Іраком, як колись його батько. Президент Франції проти. Антиаме-риканці накинулися на франкофобів. Сторони з різних берегів океану обкидають одна одну тванню по телебаченню. Під моєю вежею неймовірна демонстрація тягнеться від площі Денфер до Бастилії, 200 000 чоловік у холод крокують бульваром Сен-Мішель, під морозним небом бульвару Сен-Жермен... У той самий день така ж сама кількість демонстрантів проголошувала ті ж самі гасла на вулицях Нью-Йорка. Я сідаю в ліфт, щоб спуститися до людей. Хіба я мюнхе-нець, боягуз, антисеміт чи петеніст1, як полюбляють писати в американській пресі? Я обертаюся до серпанкового скляного моноліту, в якому відбиваються сонячні промені, і вирішую перейменувати вежу "Монпарнас". На противагу вежам-близнюкам я буду називати її Самотня Вежа. Цей заокруглений прямокутник, що за формою нагадує мигдалевий горіх із потрісканими краями, цей самотній та смішний маяк, що стирчить посеред ресторанів з кускусом та крамниць
1 Прихильник капітулянтської політики, колаборант.
із сосисками. На вулиці Дю Депар я зустрічаю чимало вихідців із Північної Африки, особливо попід стіною, що її Walt Disney Pictures розмалювала рекламою "Книги Джунглів-2". Ведмідь Балу витанцьовує з Мауглі на десятиметровому фасаді у клубах шашличного диму. Демонстранти розмахують транспарантами "STOP ТНЕ WAR". Дія діс-неївської стрічки відбувається в індійських джунглях, колонізованих англійцями. Але в книзі є мораль, яка залишилась поза увагою авторів мультфільму: "Відтепер у джунглях панує не тільки закон джунглів". Кіплінґу, повернись, вони збожеволіли!
О, Боже мій, у рудого здорованя повністю знесло дах. Він почав щосили горлати, але з того репету ані слова не розібрати. З нього піт як той горох котиться. Аби діти не розревілися, я вирішую знову повернутися до історії із парком атракціонів. Я передаю їх Лурдес, підморгнувши їй, щоб вона підігра-ла мені.
— Вибачте, Лурдес, я можу попросити вас про одну послугу? Мої діти не вірять, що ми беремо участь в атракціоні, вони не чули раніше про "Tower Inferno", коротше, з вашого боку було б дуже люб'язним доглянути за ними, поки ми з Енто-ні перевіримо шлях на дах, гаразд? Хлопці, поводьтеся добре, обіцяєте?
— Обіцяємо.
— І не звертайте уваги на цього пана, що кричить, це лише актор, який дуже кепсько ламає комедію.
— Чому тебе звуть Лурдес? — питає Девід.
— Затули пельку, Дейве! — каже Джеррі.
— Діти, — мовила Лурдес, — схаменіться й припиніть дурні балачки, адже я тут працюю і можу вам сказати, що зазвичай ми на ці американські гірки не пускаємо хлопчиків вашого віку, ви ж навіть і на зріст ще замалі для цієї гри, тож на вашому місці я б поводилася спокійніше. Do I make myself clear?1
1 Чи я зрозуміло висловилася? (Англ.)
Ентоні хапає рудого за плече і повільно щось йому товкмачить. Вони сидять навпочіпки у скляному коридорі. Нудотні димові цівки в'ються ліфтовими шахтами, наче чорний плющ.
— It's OK, it'll be OK. Don't worry, it's gonna be OK.
Він повторює це, поки той не заспокоюється. Рудий виє від жаху; у нього здали нерви. Я намагаюсь допомогти:
— Як вас звуть?
— Джеффрі.
— Слухайте, Джеффрі, треба згуртуватись. О'кей? Не хвилюйтесь, усе владнається. Зберігайте спокій.
— О БОЖЕ, БОЖЕ ЦЕ ВСЕ ЧЕРЕЗ МЕНЕ Я ОРГАНІЗУВАВ ЦЕЙ КЛЯТИЙ СНІДАНОК Я НЕ ХОЧУ ВМИРАТИ ПРОБАЧ ВИБАЧ МЕНІ О БОЖЕ Я СМІШНИЙ ВИБАЧ ВИБАЧ МЕНІ Я БОЮСЯ О, ГОСПОДИ, ПОМИЛУЙ!
Я обертаюсь, щоб подивитись, чи не поїхав дах і у моїх хлопців: та ні, вони тримаються. Вони затуляють вуха, щоб не чути криків Джеффрі: "І WANT ОиТ!"1 Це Лурдес показала їм, що так треба зробити. Через захаращені трубами сходи Ентоні веде мене на 109-й поверх. Ми проходимо по залах із величезними різнокольоровими машинами, між вентиляційними турбінами, котлами та змінними підйомниками ліфтів. Здається, не ми єдині додумалися до цього. Утім, іншого вибору в нас немає: унизу пекло, напевно або згориш живцем, або помреш від задухи. Наша остання надія — вибратися звідси через дах. Потроху до нас приєднались десь близько сотні чоловік, що тинялися скрізь у пошуках загубленого свіжого повітря. Купки людей, що стоять або сидять на підлозі, обхопивши голову руками, дехто виліз на стіл, щоб краще дихалось, ще хтось кидає у вікно металеву шафу, аби впустити кисень (так, металевою шафою також можна користуватись). Грона згуртованих людей, що підтримують одне одного, тримаються за руки, заспокоюють, кашляють.
1 Я хочу вийти звідси! (Англ.)
— Лише одні сходи виходять на дах, — мовить Ентоні. — Як у всіх охоронців, у мене є ключ.
Ми стоїмо перед червоними дверима з табличкою "EMERGEN-СУ ЕХІТ". Я іще не знаю, як зненавиджу ці двері.
Поверхом нижче Лурдес слідкує за розмовою моїх хлопців і крутить головою так, наче дивиться тенісний матч між сестрами Вільямс.
— Краще б ми пішли до школи, — каже Девід.
— Та ні, тут набагато більш cool1, — відповідає Джеррі.
— Тут більш cool, ніж у high school2, — мовить Девід.
— Авжеж, так і є, — відповідає Джеррі.
— От тільки трошки спекотно щось, — каже Девід.
— Стопудово, — каже Джеррі, — типу як у сауні.
— А що таке сауна? — питає Девід.
— Сауна — це щось на зразок ванної кімнати, у якій дуже спекотно, щоб добряче спітніти, — відповідає Лурдес.
— А для чого? — питає Девід.
— Здається, від цього можна схуднути, — відповідає Лурдес.
— Тобі треба туди частіше ходити, — каже Девід.
— Та затули пельку, — каже Джеррі, — це не смішно.
— А от і смішно, глянь-но, Лурдес вмирає зі сміху, так що сам замовкни.
Дійсно, Лурдес зігнулась навпіл. Вона так сміється, що аж плаче. Вона дістає пачку серветок, щоб витерти сльози.
— Як думаєш, нас покажуть по ящику? — питає Девід.
— Звичайно, бовдуре, — відповідає Джеррі. — Певно, ми уже в прямому ефірі на всіх каналах.