Книга Буття, XI, 4:
"І мовили вони: збудуємо собі місто та вежу, височиною до небес; та зробимо собі ім'я".
Ми всі точно знаємо, де ми були 11 вересня 2001 року. Особисто я давав інтерв'ю для передачі "Culture Pub" у підвалі видавництва Grasset, де розташовані його архіви, й о 14.56 за французьким часом ведучому Тома Ерве по мобільнику повідомили, що тільки-но літак урізався в одну з веж Всесвітнього торговельного центру. Спершу ми подумали, що йдеться про маленький туристичний літак і продовжили бесіду. Ми говорили про маркетинг у культурі. Як видати книгу? Чи треба підкорятися правилам гри та до якої міри? Чи є телебачення, реклама та "розкрутка" ворогами мистецтва? Чи обов'язково текст суперечить зображенню? У той час я тільки-но погодився вести щотижневу літературну програму на одному з кабельних каналів. Я намагався виправдати своє суперечливе поєднання ролей пись-менника-критика-телеведучого:
— Роль книг полягає в тому, щоб описати все те, чого не можна побачити по телебаченню... Література зараз під загрозою, треба битися, щоб відстояти її, це справжня війна... Усе менше й менше стає людей, що люблять читати та писати, тож вони мусять використовувати всі доступні засоби в боротьбі за книгу... Уживати всю зброю, якою вони володіють...
коли раптом прийшов хтось із видавництва й повідомив нам, що другий літак урізався в іншу вежу Всесвітнього торговельного центру. Мої літературно-войовничі просторікування набували сміховинного звучання. Пам'ятаю, я голосно вимовив доволі просте (хоча й дещо евклідове) математичне рівняння:
1 літак = 1 катастрофа,
2 літаки = 0 катастроф.
Ми з Тома дотримувалися однієї думки, що мій бій-в-прайм-тайм-заради-збереження-письменницького-мистецтва-проти-за-силля-засобів-масової-інформації може почекати. Ми піднялися нагору, до офісу Клод Далла Toppe — однієї з прес-аташе видавництва, єдиної, у якої працював телевізор. TF-1 ретранслював канал ICI, який ретранслював CNN: на екрані другий літак прямував до ще цілої вежі, а інша будівля нагадувала олімпійський факел або торнадо на афіші фільму "Смерч". Молоді ведучі новин, здавалося, не вірили очам своїм. Вони майже ніяк не коментували відеокатастрофи, що йшла в ефірі, боячись ляпнути якусь дурницю, яка потім ще тридцять років входитиме до збірок найде-більніших та найкумедніших висловлювань. За хвилину в офісі Клод зібрався натовп: у видавництві Grasset раді скористатися будь-яким приводом, аби тільки не працювати. Кожний по-своєму реагує на подію.
Нарцис: — Отакої! А я був там, на самісінькій верхівці, ще якийсь місяць тому!
Статистик: — Боже-світе, скільки ж там людей всередині? Мабуть, тисяч із двадцять загинуло.
Зацькований: — Ну от, тепер кілька місяців до моєї іноземної фізіономії на кожному кроці чіплятимуться менти.
Занепокоєний: — Треба хутко телефонувати всім друзям в Америку, дізнатися, що там з ними.
Лаконічний: — Ото таке, це вже не смішно.
Маркетолог: — Це ж прекрасно для рейтингу, слід негайно викупляти рекламний час на LCI!
Вояка: — Матері його ковінька, це ж Третя світова війна!
Охоронник: — Треба в кожний літак садити фараонів і забронювати кабіни пілотів.
Нострадамус: — Тож-бо й воно, я про це вже давно казав і навіть писав.
Медійник: — О-ла-ла, треба негайно зробити коментар для Europe 1.
Обмежений антиамериканець: — Ось що буває з тими, хто намагається вишикувати весь світ.
Фаталіст: — Рано чи пізно це мало статися.
Минали хвилини, а ми знов і знов, наче загіпнотизовані, переглядали повтори одних й тих самих кадрів, на яких рейсовий літак урізається у вежу (він не кривуляв, він цілився в цю вежу, наче його тягнув якийсь гігантський магніт, а вежа ковтала його та перетравлювала на вогняну помаранчево-чорну кулю), жарти вичерпувалися, обличчя витягувалися, присутні сідали, мобільники дзвонили, очі витріщувалися. Масштаб трагедії поступово обтяжував наші плечі. Ми всі враз стали горбанями. Коротше кажучи, коли третій літак упав на Пентагон, ми позатуляли пельки. Бісова доля, небо буквально впало їм на голови. Що було далі, ви знаєте: після зруйнування спочатку Південної, а потім і Північної веж, о 16.30 за французьким часом повітря просякнулося світовою скорботою. Я зблід, не пам'ятаю, чи попрощався я з Франсуазою Берні, коли спускався сходами. Певно, додому я повертався пішки. Раптом на вулиці Сент-Андре-дез-Ар задзеленчав мобільний. То був Ерік Лоран, колега-романіст, який друкується у видавництві Editions de Minuit. Він щойно закінчив книгу, дія в якій відбувається якраз у Штатах (всупереч назві — "Руками не торкати" — рекомендую прочитати). Тепер він шукає роботу й пропонує свої послуги для моєї літературної передачі. Не знаю чому, але він ще був не в курсі щодо останніх подій.
— Вибач, Еріку, я зараз якось не в гуморі... Дивний день...
— Та ну? А що таке? З тобою все гаразд?
— Е-е, та таке, зруйновані дві вежі у World Trade Centre, повсюди ці літаки й вибухи, Пентагон у вогні, все це...
— Та не жени біса, я ж серйозно, якщо в тебе є вільне місце, я подам свою кандидатуру. Розумієш, у мене тут із капустою справи кепські.
І він мав рацію, що не повірив мені. Мені ніхто не довіряє, що б я не робив, навіть коли я кажу правду. А все через те, що я розбагатів, критикуючи багатих. Я виглядав циніком, що завжди насміхається над цинізмом. Навіть коли я казав "я тебе кохаю", мені ніколи не вірили. Наступне, що я зробив, — подзвонив доньці, просто хотів дізнатися, де вона. Хлоя була поза зоною досяжності, мати вимкнула її мобільний. Довелося чекати з півгодини, доки не передзвонила її няня: маленька була на виставі лялькового театру й дивилася "Трьох поросят". Мені пощастило: того дня ніякий "боїнг" не розбився в Люксембурзькому саду. По телефону Хлоя розповіла мені про виставу:
— Це історія про вовка, який хотів з'їсти поросят, але поросята сховались у кам'яному будиночку і вовк не зміг з'їсти їх.
І я подумав, що даремно ми змалечку втовкмачуємо в дитячі голівки цю брехню.
Концерт для кашлю, чхання, скреготу в горлі та удушення
Дивно, що це не спало на думку жодному авангардному музиканту. Навіть Джонові Кейджу? А в нього ж таке промовисте прізвище1. Ми даємо концерт для кашлю у прозорій клітці. Я згадую мандрівку на острів Реюньйон, куди ми з Мері взяли дітей, щоб показати їм діючий вулкан. Вулканічна сіра, задушлива спека, Джеррі та Девід кашляють й плюються; мені здається, що я знову повернувся туди. Всесвітній торговельний центр — вулкан, що вивергається. Після того як ми повернулися до Windows on the World (107-й поверх), я бачу лише один вихід: позатикати куртками та піджаками всі виходи, закрити протипожежні двері, в усі отвори сунути змочені серветки, затулити столами вентиляційні ґрати і чекати на допомогу. У північно-західному куті ресторану (де найменше диму) гуртуються клієнти Risk Water Group. Дехто вхопився за колони і висовує голову у вікно. Якщо підтягтися й щільно притулитися одне до одного, там можуть уміститися ще три або й навіть чотири людини. Я вилажу на стіл і піднімаю Джеррі та Девіда, щоб вони по черзі могли подихати свіжим повітрям. У великій залі та перед баром дим стелиться підлогою, наче пласт ґрунтових вод.