Собака танцював навколо них на своїх трьох ногах. Він ніжно скавчав і хапав їх за руки, в той час як вони кинулись один до одного в дикій, майже звірячій радості.
Довго Альоша не міг збудити Матроса. Натомлений незвичною працею на паровозі, він спав тепер як мертвий. Альоша давно вже приніс від грека рештки своїх харчів, випрохав у Хоми Петровича залізну мисочку і, наламавши в неї ковбаси, сидів перед тим скарбом в нетерпучім чеканні.
Сонце вже викотилось над дахом будинку і почало припікати замурзане Матросове обличчя, висмоктуючи з нього рясний піт.
Нарешті Альоша згубив терпець. Він поклав під ніс Матросові шматок ковбаси — від неї йшов неможливий дух часнику.
Матрос дихнув кілька разів тими дражливими пахощами, плямкнув губами і здивовано відкрив очі.
— Пху! Хто це смердить?
Альоша реготався, соваючи йому ковбасу. Султан, оскаливши рота, хекав, знеможений цим випробуванням його собачого терпіння. Затуманене пристрастю око стежило за ковбасою, немов приковане до неї невидимим ланцюгом. Матрос задоволене посміхнувся.
— Диви. Я, здається, добре спав.
— Ну да, трохи не до обіду, — засміявся Альоша. — Вставай, будемо снідать.
— Ковбаса? Давай хоч ковбасу.
Вони зареготалися, переповнені радістю.
— А де це ти її дістав? — спитав Матрос.
— У грека.
— Що ж то за грек такий?
— Грек Валіаді. Нічого, хороший грек. Я його виліпив, а він каже, що це його батько. Дав фунт ковбаси й три фунти хліба.
— Обдурив.
— Я?
— Чудак! Він тебе обдурив. Ну, та наплювать. Тепер поїдемо і вже годі. Ти вже в художественій.
Альоша не міг вірити. Ніколи ще він не був такий щасливий, як нині. Матросові слова звучали йому в серці. Він прокидався вночі, обмацував свого вірного друга, щоб переконатися, що це не сон, що це є насправді:
Матрос тут, це він прибув учора з далекого невідомого міста й привіз цю радість...
— А я думав, хто й зна, чи й живий ти. Васька Глухий сказав, що тебе витягли з-під потяга. Саме як ти втік... Пувичка ще був у лікарні. Так зі мною тоді щось як зробилося — таке, що я й сам не знаю. Потім Пувичка прийшов з лікарні, так ми з ним побилися, і мене аж до божевільні одвезли. Там я перезимував, от комедія там!.. Брат, самий тобі божевільний!.. Та приставляють: той каже, що він — бог, а той — цар, а той — купець... Я спочатку боявся, а тоді вже й нічого. Потім глини дістав, ліпив там усякі штуки. Ну, якби мені хоч знаття, де ти пробуваєш, то б хоч не так журився.
— Чого ж ти журився?
— Як шкода...
Альоща одвернувся, На очах йому блиснули сльози.
— Брось, дурак, — тихо сказав Матрос. — Що ж ти думаєш, що я не журився? — І Матрос теж одвернувся й засопів носом.
— Так, значить, Пувичка викачався? — спитав він згодом.
— Викачався, тільки він ніколи цього не простить. Він утік, а хлопців десь розташували. Так я оце хотів ночувати на базарі, як вийшов з лікарні: лізу туди з Чорним, а там, чую, Пувичка...
— Ну? Невже Пувичка?
— Я назад. Вискочив — і ходу з Чорним.
— З яким Чорним?
Собака підвів голову. Він уже з'їв свій шматок і тепер здивувався, навіщо його кличуть знову.
— Чорний? А ось.
— Так це ж Султан! Мій Султан. Як мене були приділили в будинок, він десь пропав, аж оце на вокзалі мене знайшов...
Тоді Альоша розповів, як він зустрів Чорного на вулиці біля будинку, як він приходив туди щодня смутний і голодний. Там він давав йому шкуринок, а потім Чорний десь знову пропав, потім знову зустрілись.
Цей старий бродяга умів цінувати дружбу...
— А в мене він був щось років із шість, — сказав Матрос. — Ще до революції.
Собака ніяково моргав оком, добре розуміючи, що розмова йде саме про нього.
— Отож він учора подався шукати собі десь на вечерю... Жду, жду, а його немає. Коли дивлюся... біжить. Підбіг, гавкає, лащяться... Коли дивлюся — ти. От! Ну, як це воно? — Альоша знову захвилювався і відчув, що до горла підступає щось пекуче й вогке. Матрос помітив це і поспішив перебити:
— Значить, Альошко, збираємось. Сьогодні, а хоч завтра і їдемо.
— А як же ми поїдемо?
— Та так і поїдемо. В ящику.
— А Чорний?
— Да, Чорний. То що? І він в ящику.
— А як же це?
— Та вже там побачиш. Ех, якби це хоч трохи грошей. Приїхали б і зразу пінджаки. А то у комітет неприємно йти. Ну, де б його взяти? А продать нема чого?
Обидва засміялися. Що б то вони могли продати?
— Якби тут побути з два тижні та щоб наліпити на продаж попів абощо. Тільки ж не можна. Треба їхать, а то ще того Харнтона потім не знайдеш. А що ти ліпив у лікарні?
— Там отакі дві здорові штуки, одна, знаєш, що ото на бульварі гадюки лазять по людях. Ота, і потім другого чорта я зліпив. От саганий! Там був один Роман, так він намалював, а я тоді зліпив. Тільки ж і не чорт ніби. Грає на дудку, сам із бородою, дві пари крил, а на голові така шапка рогата, як наче старий корч. Потім ще маленькі штучки. Лікар усе поховав потім. От книг у нього!.. А лістрічеська машина...
Приятелі ще довго розповідали один одному за своє життя і мріяли про майбутнє, забувши за все на світі. Але Матрос іноді зсовував брови і починав неспокійно длубати ще вогку глину Альошиного житла.
— Чого ти, Матросе? — спитав Альоша.
— Та за гроші... Без пінджаків, понімаєш, невдобно йти... Ну, де його взять?
Цього вже Альоша не знав.
— Слухай, — сказав Матрос, приховуючи щось на думці. — Це та лікарня, що на Слободі? Ота в саду? От мені інтересно подивитись. А й лікаря можна побачити? Чи не пускають?
— Навіщо тобі?
— Хіба що? Не маю права?
— А скажи нащо?
Матрос вагався. Він побоювався, що його непрактичний друг зіпсує йому план. А від цього плану, коли його вдасться виконати, залежить, може, їхнє майбутнє. Інакше доведеться залишитися в своїй "робі", чого так гостро не хотів тепер Матрос.
— Я б тобі сказав, якби ти був розумний...
— Тоді скажи. Ти вже, мабуть, щось надумав?
— Нехай оддасть ті твої штучки, їх можна буде продати.
— Які штучки?
— Ну, той... дохтор. Що ж він зафармазонив? Хай оддасть і все. Він їх робив? Значить, нічого замикать у шахву, що не твоє.
— Матросе! — скрикнув Альоша. — Ти мене вбий, а я не піду. Хай вони згорять.
— Не підеш?
— Не піду.
— И-и, мамалига. Не треба! Я й не просю. Обійдемось без тебе.