Хлопці ж тільки підсміхувались. Ніяк це на них не впливало.
В цей час до помешкання увійшов Васька Глухий і, не помітивши Таракана, гукнув до хлопців:
— Шпана! Пувичка видужує. Пустяшна дірка. Оце тільки що був у нього.
Хлопці забули й про Таракана і в одну мить обступили Глухого.
— Бре! Як же тебе пустили?
— Що ж він казав? — закидали його запитаннями.
— Кого, мене б не пустили? — говорив Глухий. — А раньше?
Тут підійшов Таракан і розпитав докладно. Виявилось, що Пувичці було розрізано тільки шкіру, що жодної небезпеки немає і що він незабаром має вернутися в будинок. Таракан покрутив вуса і вийшов. Хлопці ж обступили Ваську ще густіше. Задоволений із загальної уваги, Васька Глухий почав розповідати докладно, як він прийшов до лікарні, як говорив з "дохтарями" і як його пустили до Пувички.
— Приходжу, а вони, гади, в білому всі дохтаря. Мені, кажу, нада до товариша Пувички. "А ти хто такий?" Я, говорю, Васька Глухий з інтерната. Завєдущий послав. "Надягай, — кажуть, — халата, раз ти з інтєрната". Я надягнув і як увійшов до Пувички, так він аж не пізнав мене. "Васька Глухий, — каже, — чи старший дохтарь — не впознаю, — каже, — не розберу". Ну, тут, канєшно, поговорили. Я сказав за Матроса. "Передай, — каже, — в такому разі поклін хундожникові, я його рішу, заразу руду". А тут, обратно, мені й Альошка на очі. Іду назад, а він з собакою: іде й балака, наче до корішка.
— Та ну? А ти?
— Слухаю. Іду ззаду. Потім бачу. Альошка наче не сповна розуму. З собакою говорить. Ах, ти, думаю, зануда. Та каменем як свиснув!..
— Його?
— Та не поцілив. Якраз собаку зацідив. Ух же й скавчав, проклятий!..
— А якби тебе? — спитав хтось Ваську Глухого. — Ти б не скавчав?
— Пішла, рвана! — відповів Васька крізь зуби. — Без тебе знаємо, кого бить. Хочеш, то дам і тобі.
Взагалі в його тоні почувалася влада, якої він ніби набув на побаченні з Пувичкою. Це трохи дивувало хлопців, але потім вони розміркували, що після Матроса Пувичка є перший, хто буде, мабуть, за отамана. Таким чином, Васька Глухий, корішок Пувички, відразу вже не боїться так говорити.
Саме коли вони говорили про це, до помешкання увійшов Альоша. Він мовчки нагнувся над своїм місцем, витяг з-під матраца шматочок засохлого хліба й вийшов знову.
— А диви, — сказав Глухий. — Це для собаки. Зараз він буде з ним говорити. Дивіться ж.
Всі підійшли до вікна. Альоша вийшов до воріт і кинув Чорному хліба. Потому махнув на нього рукою і повернувся до будинку.
— Ні, щось не розмовляє, — ніяково процідив Васька. В цю хвилю Альошка увійшов у кімнату і, проходячи повз Глухого, кинув йому:
— Ти мені не жбурляйся камінням. Бо взнаєш.
— Хе! Невже? — зухвало відповів той.
— От, кажу то'бі, не жбурляйся.
— А хто мені воспрещить?
— Тоді побачиш.
— Коли це тоді? Якби швидше побачить. Ні, ви подивіться на нього, який знайшовся. Він мені воспрещить!
Альоша стиснув кулаки і, побілівши, підійшов на ступінь до Васьки.
— Не зачіпай собаки!.. Не зачіпай!.. — крикнув він майже не своїм голосом.
— А що? Не казав я? — зареготався Глухий. — Він не сповна розуму. Та я маю право бить собаку хоч і будлі якого! — І він одвернувся від Альоші до хлопців. — Бачили? Хе! Знайшовся.
Альоша замахнувся кулаками над його головою, але хло'пці стали між ними, і він з придушеним криком відійшов до стіни.
Задзвонили на обід.
Усі подались за своїми порціями, переганяючи один одного. Альоша, хитаючись, пішов останній...
В коридорі стояв незвичайний гамір. Хлопці збилися біля дверей і сперечалися про щось, розмахуючи залізними мисочками. Альоша став коло гурту.
Раптом хтось крикнув:
— Міліція!
Гомін ущух на хвилинку. Всі побачили, як до Таракана в кімяату пройшли двоє людей у шинелях і в червоних картузах. Один ще був і з портфелем під пахвою. Альоша відчув, як раптом йому надломились коліна. В цю мить Васька Глухий, перемагаючи страшенний гомін у коридорі, вигукнув:
— Мабуть, піймали Матроса. Знатиме тепер, жигун паршивий.
Всі стихли. Альоша спитав серед цієї неприємної тиші:
— Почім ти знаєш? Може, і не спіймали.
Але Васька навіть не відповів. Він підбіг до дверей і став наслухати.
— Канєшно, спіймали, — прошепотів він до хлопців.
Та хлопці не дуже-то поділяли його радість. Навпаки, вони вороже посунулись до дверей, і хтось, почувши уривки розмови Таракана з міліціонером, сказав:
— Піймали. Ха! Нехай держать. Дідька вони піймають, а не Матроса.
— Що там чути? Про що вони говорять? — спитав Альоша.
— Примети розпитують. Та Матрос зовсім не такий. Двері відчинились. Хлопці розступилися перед міліцією.
— Візьміть когось із них — вони зразу впізнають, — звернувся один міліціонер до Таракана. Але хлопці стояли настовбурчившись. Ніхто не виявив жодної охоти їхати кудись там, щоб пізнавати Матроса. Тоді вийшов наперед Васька Глухий.
— Я впознаю, — сказав він з презирством. — В чом дєло?
Таракан і міліція взяли з собою Ваську й поїхали. Хтось крикнув услід Глухому:
— Лягавка! Жаба!
Всі похмурені й незадоволені розійшлися по своїх кутках.
Надворі починав падати дощ; над будинком тоскно обпадало кленове листя. Хтось почав тихо, задумано:
А в больниці три сестриці,
та все карноглазки...
Потому зробив довгу перерву, зітхнув, подумав і, замість проспівати, тихо проказав другу половину куплета:
Одна коле, друга ріже,
третя — перев'язки.
Альоша лежав на своєму матраці й почував, як йому дрижать руки з нестерпучого вогню. Він майже непритомнів од думки, що Матроса могли впіймати. Щоб тільки побачитись з ним, він сам хотів поїхати. Та якийсь незрозумілий жах виріс йому в ту хвилину.
Так чекали всі до вечора в мовчанні й тривозі.
Невже спіймали?
Васька Глухий увійшов у кімнату мовчки, ні на кого не дивлячись. Пройшло кілька хвилин. Потому хтось спитав вороже.
— Впізнав?
Глухий теж відповів не зразу. Видно було, що йому тяжко сказати. Він тихо захриплим голосом промовив:
— Незвісно. Якийсь пацан, не можна впізнати. З-під поїзда витягли.
Знову довго мовчали. І знову хтось запитав ледве чутно:
— Мертвий?
— А що ж, живого тобі з-під поїзда? — похмуро сказав Глухий. — Шкуру зідрало.
Альоша дико скрикнув і забився головою об підлогу. Очі йому закотилися під лоба. Він заскреготів зубами, схопився скрюченими пальцями за груди.