Він важко дихав.
– Але, мій пане, присягаюся вам… я не сказав їй жодного поганого слова… я плакав… стояв перед нею на колінах… пропонував гроші… увесь мій маєток, щоб вона сама керувала ним, бо тоді я вже зрозумів… я не можу жити без неї… люблю кожну її волосину… її вуста… її тіло, все, все… і це я винен у її падінні, я штовхнув її на це, тільки я… вона була бліда, як смерть, коли я раптом зайшов досередини… я підкупив шинкарку, господиню борделю, підлу, погану жінку… а вона була біла, як стіна… вислухала мене. Пане, мені здається, вона була… так, вона була майже рада побачити мене… але коли я заговорив про гроші… а я зробив це, присягаюся вам, тільки для того, щоб показати їй, що більше не думаю про них… тоді вона плюнула мені в обличчя… а тоді, коли я і після цього не хотів піти геть… вона покликала свого коханця, і вони сміялися з мене… але, мій пане, я приходив знову і знову, день у день… Люди розповіли мені все, я знав, що той негідник покинув її і вона опинилася в скруті, і тоді я знову пішов до неї… ще раз, мій пане, але вона накричала на мене і подерла потай залишену мною на столі банкноту, а коли я прийшов наступного разу, її вже не було… що я тільки не робив, мій пане, щоб знову знайти її! Цілий рік, присягаюся вам, я жив тільки тим, щоб знайти її, наймав людей, аж поки довідався, що вона в Аргентині… у… у… поганому будинку…
Він повагався мить. Останнє слово вирвалося в нього з горла з хрипом. А голос знову став глухим.
– Спершу я дуже злякався… спершу… але потім зрозумів, що це я її штовхнув на таке, тільки я… і подумав, як сильно їй, бідній, доводиться страждати… бо вона ж така горда… я пішов до свого адвоката, той написав до консула і вислав гроші… щоб вона могла повернутися… але вона не знала, від кого вони. Мені подзвонили, що все вдалося… я знав, яким пароплавом вона приїде… і чекав на неї в Амстердамі… мені так нетерпеливилось, що я приїхав на три дні раніше… Нарешті настав той день, я був щасливий, коли побачив дим із труби корабля на горизонті, і не міг дочекатися, поки корабель допливе і кине якір, це все було так повільно, надто повільно, потім пасажири почали спускатися з палуби і нарешті, нарешті вона також… я не відразу її впізнав… вона змінилася… на обличчі пудра, рум'яна… і вже така… така, якою ви з нею познайомилися… і коли вона побачила, що я чекаю на неї, то зблідла… двоє матросів мусили підхопити її під руки, щоб вона не впала у воду… вона зійшла на берег, і я відразу ж підійшов… я нічого не сказав… не міг промовити і слова… вона також мовчала… і не дивилася на мене… носильник ніс багаж, а ми йшли вперед… потім вона раптом зупинилася і сказала… пане, вона так це сказала… це було так боляче, так сумно… "Ти все ще хочеш, щоб я була твоєю жінкою, після всього, тепер?" Я схопив її за руку… вона тремтіла, але промовчала. І я відчув, що все знову добре… Пане, я був такий щасливий! Я танцював довкола неї, як дитина, коли ми прийшли до моєї кімнати, я впав до її ніг… напевно, я говорив самі дурниці, бо вона сміялася крізь сльози і пестила мене… вона була дуже розгублена, ясна річ, невпевнена в собі… але, мій пане… як мені було добре… моє серце розтануло. Я бігав сходами донизу і догори, замовив обід у готелі… шлюбну учту… я допоміг їй вдягнутися… і ми спустилися до ресторану, їли, пили і тішилися… вона була така радісна, як дитина, спокійна й замріяна, говорила про наш дім… про те, як ми тепер будемо жити… і тут… – його голос раптом став хрипким, і він зробив рукою жест, ніби хотів розбити щось, – і тут підійшов кельнер… поганий, підлий чоловік… він думав, що я п'яний, бо я дурів, танцював, реготав від щастя… мені було так добре… о, так добре, і тут… коли я розрахувався, він дав мені на двадцять франків менше здачі… я накричав на нього і почав вимагати решту… він знітився й віддав гроші… і тут… тут вона раптом почала так страшно реготати… я подивився на неї, але її обличчя змінилося… раптом стало злим, негарним і ворожим… "Ти і далі так само точний у підрахунках… навіть у день нашого весілля!" – сказала вона крижаним тоном, так гостро і… зі співчуттям. Я злякався і пошкодував про свою дурість… спробував знову засміятися… але її радість зникла… померла… вона ночувала в іншій кімнаті… як я тільки не намагався переконати і перепросити її… а я лежав сам уночі і думав про те, що б такого купити їй наступного ранку… що подарувати… як довести їй, що я не скупий… не скупий для неї. І вранці я вийшов на вулицю, купив браслет, це було дуже рано, майже вдосвіта, але коли повернувся до готелю… її кімната була порожня… усе, як тоді. І я вже знав, що на столі буде записка… я ще раз вийшов надвір і молився, щоб це було неправдою… але… але… на столі і справді лежала записка… і у ній стояло… – Він повагався. Я мимоволі зупинився і подивився на нього. Він пригнув голову. А потім хрипло прошепотів: – У ній стояло… "Дай мені спокій. Ненавиджу тебе…"
Ми дійшли до порту, і раптом у наше мовчання вклинився гуркіт припливу. Кораблі стояли в порту, ніби велетенські чорні звірі з блискучими очима, їх було багато – зовсім поряд і далеко в морі, звідкись долинув спів. Їхні обриси неможливо було роздивитися, але нескладно було уявити, – цей страшний сон і нічні жахи сильного міста.
Я відчував поряд із собою тінь цього чоловіка, він, ніби привид, – то розчинявся у темряві, то знову опинявся біля мене і потрапляв у коло тьмяного світла ліхтаря. Мені не хотілося ні говорити з ним, ні розпитувати, але його мовчання ніби прилипло до мене, лежало на мені важким тягарем і душило. І тут він раптом схопив мене за рукав тремтячою долонею.
– Але я не поїду звідси без неї… я знайшов її через багато місяців… вона катує мене, але я не здамся… благаю вас, мій пане, поговоріть із нею… я мушу мати її, скажіть їй це… мене вона не слухає… я не можу більше так жити… не можу дивитися, як до неї ходять інші чоловіки… і чекати внизу, під будинком, поки вони вийдуть звідти… вони сміються і хитаються, вони п'яні… уся вулиця вже знає мене… вони сміються, коли бачать, як я чекаю… я збожеволію від цього… але кожного вечора я мушу йти туди… мій пане, благаю вас… поговоріть із нею… я вас не знаю, але прошу вас, зробіть це заради Господа… поговоріть із нею…