— То це ти до мене чи по мене? — Але побачила вона зовсім не червоні очі, а ніби сіру воду, а з тих очей полив на неї крижаний вітер, хоча від "гарних хлопців" крижаний вітер ніколи не виходив" тільки теплий чи гарячий. І сині вуста прояви на пластмасовому обличчі розтулилися і сказали зневажно:
— Що ви такое говоріте, бабушка? Ідіте свайой дорогой і не чіпляйтеся до прохожих. Стидно, бабушка, у вашом возрасті...
І ці зневажні холодні слова були для бабці Пуці ніби відро крижаної води, і вона аж стріпнулася і була б підскочила над землею, коли б ноги її не були приліплені до багна, і химеру про "гарних хлопців" миттю видуло з її дрібунької голови, і в тій голівці закипіло ріденьке молоко, а радше сивушна олійка:
— А я тебе й не познала, — мовила вона вже без хитренької лагідної усмішки. — Це ж ти, Походячий?
Але Іван сьогодні не мав настрою розмовляти чи балакати з такими бабцями, приклеєними підошвами до болота: він, правда, подивився в той бік, де стояла ота чорна подоба людини, але не уздрів її, бо нічого там було бачити. Отож пішов повз неї, мов то була не бабця на прізвисько Пуця, а кіт чи пес, тримаючи незрушне пластмасове лице і зневажно змруживши очі.
Зупинився біля пивниці, зирнув на широке вікно, і його кирзяки ступили на сходинку ґанку, відклавши на кожній по масному кавалку болота, а бабця Пуця, дивлячись на ці кавалки, щасливо здивувалася, бо це саме такі кавалки, залишають по собі живі істоти, в яких є копитця-ратиці. "А може, це й не Походячий, — зварилася в її сивушній олійці думочка, — а може, це начальник отих "гарних хлопців"? Всі-бо начальники сердиті!"
Іван різко розчинив двері пивниці і сміливо туди зайшов, а бабця Пуця подибцяла слідом, бо вже не належала собі, радісно помираючи з цікавості.
У пивниці було порожньо, лише колишній бухгалтер Стрибун цмулив жигулівське, а за прилавком на ослінці сидів схожий на Будду чи фельдфебеля вусатий буфетник (це, правда, ми тільки знаємо, бо ні колишній бухгалтер, ні сам Іван, ні бабця Пуця, яка стала в дверях і розтулила беззубого рота, ні сам Будда-буфетник у житті не чули про якогось там Будду).
— Драстє! — сказав Іван. — Піво свєже?
— У мене всіда всьо свєже, — відказав незворушно Будда-буфетник.
— Як учорашній дощ, — по-філософському мовив колишній бухгалтер і потяг із кухля пива.
Іван зняв мокру кепку й обтрусив.
— Драстє і вам, дядьку Стрибун, — сказав. — Дивитесь на мене, мов не познали. Разві я змінився?
— Це ж Походячий, — сказала від порогу бабця Пуця.
— Щось воно наче знакоме, — сказав колишній бухгалтер. — Це, може, ти той, що був ремєслєнік? Нє, наче начий!
— Не начий, — сказала від порогу бабця Пуця. — Я тоже спершу подумала, що наче щось добре, а потім побачила: так і є — Походячий.
Іван підійшов до шинквасу. Будда ані поворухнувся.
— Букал піва, — сказав Іван. — Коли, канєшно, свєжє.
Будда й тепер ані рухнувся.
— Ви шо, не пойняли?
— У нас спершу платять, а тада беруть, — сказав, блиснувши золотими зубами, буфетник і знову став як неживий.
— Можеш і мене вгостить, — сказала від порогу бабця Пуця.
— А це з какой кстаті?! — ревнув Іван, повертаючись до бабці.
— Ну, хоч би за те, що я тебе познала, — тонюсіньким, як нитка, голоском сказала бабця. — Тебе оно тут десять год не було, а я познала.
— Іди, бабка, своей дорогой, — сказав Іван, лізучи в кишеню за гаманцем.
Буфетник узяв кухля, неохоче простягши руку, поклав його на мийницю, а очі його стежили за рухами гостя. Іван витяг гаманця, розкрив його — рука бу-фетникова крутнула мивницю, і кілька тоненьких струменів бухнуло вгору, тоді як дно кухля покрилося бульками й піною. Відтак рука буфетникова крутнула мийницю назад, зупинила воду, але наливати буфетник не поспішав. Бабця Пуця нечутно перейшла до стойки й урочисто зупинилася біля Івана. Іван поклав гроші, тоді буфетникова рука підставила кухля до крану. Цього разу пиво полилося і кисло запахло, ніби то не пиво було, а сеча.
— А тобі шо нужно, бабка? — спитав буфетник.
— Та він же угощать мене покликав, — невинно сказала бабця і раптом хапнула поставленого на шинквас кухля і приліпилася до нього сухими, як у п'явки, губами. Колишній бухгалтер реготав. Тіло його за столом двигтіло, як мішок із салом, вуса на обличчі смикалися, а очі ледве не вискочили із очниць.
— Та ти шо!? — закричав Іван, хапаючись обома руками за кухля. — Ти шо, з міня насмєшку робиш?
Бабця напрочуд легко відпустила кухля, в ньому пива залишилося тільки на денці, і кинулася панічно навтьоки, кудкудахкаючи, як курка, яку сполохали, а колишній бухгалтер реготав уже на повне горло, але, як тільки бабця Пуця вдарила ручками в двері, відразу змовк, обтер вуса пальцями, бо на вусах тих висіла піна з пива, і сказав:
— Кіно! Та ще й безплатне!
Іван сердито поставив кухля на шинквас.
— Іще налить? — спитав незворушно Будда.
— Чого тут порядка не наведете? — закричав Іван. — Шо ето у вашом завідєнії дєлаїця!?
— По-моєму, ти сам її з собой привів, — сказав незворушно Будда. — Я й подумав, шо вона твоя при-ятельниця.
Колишній бухгалтер уже не реготав, а повискував, очі його стали, як щілиночки, і з них віялами, як недавно вода в мийниці, сипанули сльози.
— Ккі-і-но! — сказав він, задихаючись. — Ще й без-пла-атне!
— Дикарі! — гримнув Іван сердито і двинув з пивниці геть.
Буфетник знову перетворивсь у Будду, а колишній бухгалтер вийняв із кишені хусточку, досить-таки брудну, сказати по правді, і вимочував сльози з очей. Вдарили двері, аж струснулися, ніби вони були театральною декорацією, стіни; Будда показав колишньому бухгалтерові всі свої золоті зуби і мовив досить байдужно:
— Чудак! Розсердився! Даже здачі не взяв.
— Навар, Вова, — відказав колишній бухгалтер і підморгнув буфетникові. — За кіно!
Була осінь. Угорі текли сиві хмари, дрібно обсіваючи і землю, і хати докучливою сірою січкою; багнюка перемішана з леглим листям, яке розлізалося під ногами; навколо ані душі, тільки якась кішка пробиралася під парканом, і Йванові чомусь подумалося, що та кішка і є бабця Пуця, бо де б могла інакше та дітися? Здається, його здогад був не без підстав, кішка раптом повернулася до нього, освітила золотим полум'ям з очей і засміялася, показуючи зуби. І сміялася вона зовсім голосом бабці Пуці — тонюсінько і ледь-ледь хрипко. Тоді Іван вихопив з болота камінця і метнув у кішку, кішка раптом підскочила на метр, зашипіла, вчепившись об паркан, а за момент мчала вже в тому дворі — і то з такою швидкістю, що й видно її по стало.