— Ге, та ти артіст! — сказав дядько і кинув комусь з-за сусіднього стола. — От дає!
Олексій похилився до старого й дивився на нього каламутними сивими очима. Дивився й муготів, туга його ще більше почала з'їдати — якийсь чорний звір улазив у душу — почвара із сімома рогами і сімома ногами.
— І чо, думаєш, приїхав? — сказав він чи дядькові, чи самому собі. — В моєї баби хвоста нема. Вона насто-яща, верещить, правда, сильно, але всі вони верещать — порода така. Да про що це я?
— Про те, що твоя баба не має хвоста, — відказав дядько, дивлячись на нього майже співчутливо. — А моя от має!
— Діствітєльно, — сказав Олексій. — Знаю: до хаба-ля вона не піде, крепко я її взяв у руки. Я оце в мамані був, але нє, думаю: маманю уважать тра, а бабу можна й не уважать. Правильно?
— Ну да, — сказав дядько, облизуючи пухкі вуста майже білим язиком. — Коли не слухає — в морду її, в морду, я так всіда дєлаю, го-го-го! Тіко в мене така баба, що ти її — в морду, а виходить — себе.
— Нє, ти неправильно кажеш, — мотнув головою Олексій, — Тра не так, мнякше, пойняв! До речі, хто ти такий?
— Кориш! — сказав дядько. — Забув? Чи вже пабу-харився до чортиків?
— Да, ти мій кориш, — покірливо згодився Олексій. —Діствітєльно. А як ти думаєш, прийме вона мене?
— Прийме! — впевнено сказав дядько, наливаючи у склянки. — Послухай мене, я до баб спец. А не прийме, то котись вона покотьолом. Що тобі, баб у світі мало? Та я тобі таку бабу знайду, що хвостяра буде не на півметра, а на метр, го-го-го!
Біля них уже мостилося двоє типів у помнутій одежі і з понурими фізіономіями. Один штовхнув дядька під бік:
— Ти де його підчепив, Родя?
— Хороше чмо, — моргнув дядько. — Причалюйте!
— Два года вдома не був, — сказав Олексій, відірвавши погляда од вікна, — а більше не можу. Везу пацан-чику матроський бушлатик, канхвєток... А це що за корєша?
— Ну й памнять у тебе! — здивувався дядько. — Ти ж їх присогласив.
— Я? — вирячив очі Олексій.
— Ну да, а я твій кориш? Чи й мене, може, забув?
— Все він забуває, все він забуває, — затрусився один із типів, коротший на зріст. Другий меланхолійно всміхався до співтрапезників.
Олексій плеснув долонею по мокрому столі.
— Жизня в мене бурда! — сказав він, — Не можу в ній місця загріть... Бере мене, — він схопився за груди, —й тягне, тягне! Але вам цього не пойнять!
— Може, ти больний? — спитав дядьковий приятель і знову меланхолійно всміхнувся. — Коли так, є хороший рецепт. Закажи іщо бутельку.
— Слиш, Вова, — повернувся до буфетника дядько. —Альоша заказуваїть іщо бутельку.
Буфетник цмакнув, вуса його смикнулися, видер картонного корка й нехотя пішов до завсідників. Презирливо бацнув денцем по столі й так само неквапно відійшов.
— Да, рецепт порадошний, — зареготався, аж затрусився, перший із типів.
Буфетник уже стояв за шинквасом.
— Пусть деньги заплатіть! — сказан з самоповагою. Олексій вийняв з кишені тридцятку й недбало кинув на стіл.
— Він дума, що я без грошей, — підморгнув дядьку. —А в мене їх кури не клюють. Хороших людей мені вгостить не жалько. А ви хороші люди? — спитав раптом з підозрою.
— Замічательні, — сказав дядько. — Давай свої кан-хвєтки на закусон.
Олексій завагався, але махнув рукою, витяг торбинку й висипав цукерки на стола.
— Пацанку віз, — сказав. — Но в мене тих канхвє-тов вагон.
За вікном текла негода. Хмари спустилися аж так низько, що нижче й бути не могло. І згадав він раптом, чого це туга його тепер заїла. Зрізав він на хазяйському обійсті сосну, височезну й гарну, — щоб города не затуляла. І та сосна почала падати, повільно якось, нехотя, тоді затріщала; він дивився, як рвуться волокна, а тоді почала падати, ніби підтята з кулемета людина. Треба було від того дерева тікати, і він побіг, бо навколо засвистіло повітря, трощилися гілки інших дерев, осипалася хвоя, а тоді гахнуло об землю, аж здригнулася й застогнала. А він раптом пізнав, що й сам ніби те дерево, без кореня, з потрощеним гіллям, що з'єднане з коренем цурпаллям —маленькою недорізаною й недоламаною часткою. Отож упорав те дерево, пообрізав гілки, розрізав на колоди, а туга в ньому все росла й росла. Так росла, що не міг дати їй ради, тож і сів на велосипеда й подався шосівкою сюди.
Дядько налив собі й приятелям, забувши наповнити Олексієну склянку. Вони випили, голосно заковтнувши, і одночасно понесли до рота по цукерці.
— Замічательно, що ти нас устретів, — сказав дядько, перемелюючи цукерку. — В жизні не стрічав луч-чого кориша, як ти.
— Да, це правильно сказано, — сказав той, що меланхолійно всміхався.
Олексій і собі кинув до рота цукерку, і його обличчя розповзлося від п'яної усмішки... Ну да, малий уже певне добре бігає, бо покинув його років за два. Певне, щодня виглядає татка, а татко ось рукою, хе-хе, подати, зараз він вийде звідси й поїде до нього, па-цанка... Але чи зможе?
За вікном ще більше посіріло, але дощ ніби й перестав. Біля вбитого коло пивниці стовпа стояв Олексіїв велосипед, і зграйка хлопчаків мовчки скупчилася пообіч, з повагою розглядаючи машину.
Великі іржаві пальці лізли до купки цукерок і здирали обгортки. Намацували липкі тіла і вкидали до рота.
— А що? — сказав дядько отому низькому, з обліз-лим, як після линяння, носом. — Дають — бери. Ми, конешно, люди дорослі, но і нам солоденького часом хочеться, го-го-го!
— Хороші конфєтки, — сказав другий приятель і меланхолійно всміхнувся. — Замічательні! Закусувать такими само вдовольствіє. Нє, Гриш?
— Да, — сказав короткий з облізлим носом і зареготав, аж затрусився.
— Я своїм пацанам трошки візьму, можна, Альо-ша? — спитав дядько, набираючи цукерки обома руками. — Дають — бери! — моргнув він приятелям.
Але Олексій не чув його й не бачив. Дивився у вікно, жінчине обличчя все ще стояло за склом, і він оце й позирав на нього. Зараз він встане й піде — засидівся уже тут. Ще година — і ступить за поріг дому, де живе мала людинка, в якої тече у жилах його кров, і де, може, й прийме його, хоч на ніч, жінка, хай яка вона пащекувата й немилосердна, хай і вигнала була кілька років тому з хати. Але він її все-таки любив, може, й дивно це виглядає, але відчув це найгостріше саме тоді, коли зрізав сосну — жовтого, золотолуского стовбура — той стовбур невідь-чому здався йому живою істотою жіночого роду. А коли підіймав сокиру, коли зблискувала вона і рубала гілля, йому по-дурному здавалося, хоч зовсім не був він п'яний, що це він дерево свого роду рубає. їдке лезо в'їдалося у жовтокоре тіло, гілка відвалилася від стовбура, відкривши білу рану, а він, вдихаючи свіжий сосновий дух, виразно й гостро відчув тугу за жінкою, за її теплим солодким тілом і за доброю ласкою та домашнім затишком. А найбільше затужив за сином, адже був од нього відрубаний, як і ота гілка (ну, зовсім по-дурному тоді думав), і чекав на нього, і виглядав свого загуляного в світі батечка, отож і спалахнула в ньому ясна, як і отой золотолуский стовбур, печаль, якій не умів дати ради...