— А так, тринадцять. Ще як я був на теології, бачилися ми востаннє,— відповів вуйко Дорко.
— Де ж ти подівся, коли тебе прогнали з семінарії за якісь заборонені книжки?
— Я скінчив агрономічну школу у Відні.
— Ну, і чому не шукав посади?
— Такої посади, як я бажав, не було, а такої, як мені давали, не хотів.
— І ліпше зробив, що не прийняв ніякої?
— Ліпше не ліпше,— от я чоловік, що не трафив у свої двері,— говорив пан директор сумно.— Думав, що інакше складеться... А тут уже і старість приходить. А втім, мені дуже добре, і я нікому не заважаю.
— Авжеж, ти був завсіди характерний чоловік.
— Що ж у тебе чувати? Жінка твоя тут?
— Є, ось там, бачиш, на канапі під дзеркалом, ся скраю. Дорко глянув і побачив худорляву жінку, убрану в яскраву сукню, що — на його думку — зовсім не була їй до лиця.
— Багато маєш дітей? — спитав директор о. Сулиму.
— Семеро, хвала-бо.
— Ов! — здивувався товариш-кавалер.
— Мають люди і більше,— зауважив отець, виправдуючись.— А ти не думаєш женитися?
— Ет! Я вже останусь старим кавалером і громадським вуйком. Чотирьох братів жонатих маю, нині п'ятий жениться, три сестри замужні; близької рідні стілько, що небавом сотка буде,— нащо ж і мені женитися? Волю бути для всіх вуйком...
— Мала втіха з сього. Женися, Дорку, ще можеш,— радив о. Сулима.— От я тобі найду панну таку, як рожу.
— Ну, наприклад, яку? — спитав пан директор, бо та розмова була чомусь до душі.
— Бачиш там коло печі стоїть панна Олімпія, донька Крамського, мого сусіда. Старий скупар, гроші має — го-го!
-^Олімпія? — скривився Дорко на саме ім'я,— зависока для мене.
— Ет, що то значить! Ліпша висока, як низька. Вона вже повнолітня, якраз для тебе.
— Не хочу.
— То бери панну Маню, дівчина аж любо! Вона якась твоя своячка?
— Дуже далека. Колись жили ми в сусідстві з її родиною дуже приязно.
— Отже, що на неї скажеш? Вуйко Дорко не знав нічого сказати.
— А бачиш, не маєш чим зганити. Грошей там у неї буде мало або й зовсім не буде, але за се еманципантка... Ти таку, мабуть, любиш?
Дорка вразило, що при слові "еманципантка" почув у голосі о. Сулими легенький глум, але не хотів сперечатися з ним про значення слова.
— Розумна дівчина,— відповів товаришеві,— тілько за мене не вийшла би.
— Чому ні? Перебирати не може, коли не має ані шеляга. Але резонувала б тобі в хаті, мов на вічу патріотів. Якби так на мене, я не брав би такої панни за жінку, що хоче бути мудріша від мене. Жінка до кухні і до дітей, а від політики здалека!
Пан директор став нетерплячий, скривився, піднявся з місця і махнув рукою.
— De gustibus non est disputandum ',— каже.— Тобі така до вподоби, а мені еманципантка...
— Ого! Чи ти вже не закохався, бувало, в панні Мані? Сі слова вже до краю розлютили директора, він сказав
лиш: "Не такий вже я скорий",— і відійшов невдоволений. Та не пройшов ще кілька ступнів, як нараз пригадав собі, Що в рахунках одного часопису (а він порядкував адміністрацією того часопису) стоїть рубрика "о. К. Сулима з Т.", а коло сього прізвища — незаплачена пренумерата за два роки. Вернувся назад до панотця, взяв його набік і спитав тихо:
— Ти винен за два роки на газету. Може б, що дав тепер? Я адмініструю...
— Не маю, Дорку, тяжкі часи...
— Дай, дай! — просив Дорко.— Сядеш грати в карти і програєш, а так будеш мати хоч щось заплачене. Якось не випадає залягати з передплатою...
Панотцеві Сулимі було дуже немило, та таки вийняв п'ять гульденів і дав товаришеві.
— На рахунок,— каже йому.— Решту пізніше.
— Добре, добре,— відповів Дорко, ховаючи гроші.— А не гнівайся, бігме, ти не знаєш, як ми бідуємо. .Люди стілько винні, а вважаються патріотами.
Про смаки не сперечаються (латин.).
Тепер о. Сулима відійшов невдоволений, а пан директор усміхнувся.
"Ось що з нього зробилося на селі! — подумав собі пан директор.— В нього жінка до кухні і до дітей! Жінка, товаришка життя, що має тішитися тим, чим муж тішиться, розуміти все, що він розуміє,— до кухні, до горшків!.." Ні, не так собі уявляє жінку пан директор. Такої еманци-пантки, що прилюдно вміє тільки папіроси курити, він також не хоче, бо хоч то не велике нещастя, та йому якось не до вподоби. А от коли жінка освічена і розуміє всі поривання і журбу чоловіка, не спиняє його в роботі для громади, а ще помагає,— така жінка Доркові подобається. В нього запал молодечий уже минув, кохан^ня не вибухне, мов вулкан, мрії не затуманять здорового холодного розуму; життя пливе правильно, як лінивий потік на долах... До такого життя якби знайшлась яка розумна подруга,— Дорко згодився б. Але що тут і думати про се! "Минули літа мелодії, холодним вітром від надії уже повіяло..." — нагадав собі слова поета.
Пощо кождий, а властиво тілько Маня і Сулима, питалися його, чому не жениться? Ну, не диво, що питалися. Всі брати його жонаті, а він один старий кавалер. Нині весілля наймолодшого брата,— несамохіть спадає всім на думку Дорко. Волосся вже мов борошном припало, у бороді сиві В'Олоски біліють, мов срібні ниточки, на чолі заявилося вже кілька зловіщих зморщок, а він іще не жениться! Та й що з того? Хіба він сам живе так самотньо? Не велика штука оженитися, але штука самому жити! — розважив себе пан директор такою сентенцією.
Однак думка за думкою снується дальше в голові йогоТ Якийсь невизначений жаль чи туга квилить у серці його, мов дитина, що сміятися не хоче, а до плачу занадто лінива. Але вуйко Дорко чоловік уже не молоденький, уміє панувати над собою. Холодним розумом, мов морозом, в'ялить самолюбні почування і ясним поглядом дивиться на гостей.
Панна Маня приходить до світлиці.
— А ти де, вуйку, бавився?
— Ходив трохи на прохід.
— Я тебе маю щось порадитись. Як би тут намовити панну молоду, щоб на гостині збирала датки на будову театру? Намов її, а сам запроси гостей до складок. Усе щось збереться.
— Добре.
— А між грачів, що будуть у карти грати, я сама піду за податком. Мусять дати... правда?
— То ти й мене "обдереш"?..
— Певно.
— Ну, добре, добре, аби всі дали.
— Ти будеш танцювати?
— Ні.
— Адже ти колись танцював?
— Колись... А нині не буду. Чудно вже.
— То будеш нудитися.
— Не бійся, знайду собі потіху.